Соціум / Якість життя: суспільство, соціальні ініціативи

Аби лише в дівках не засиділась

Ілона Громлюк, Reporters.media

АБИ ЛИШЕ В ДІВКАХ НЕ ЗАСИДІЛАСЬ

Сімейний булінг: чому суспільство та родина підштовхують дівчат в Україні чимшвидше виходити заміж та народжувати — і що з того виходить
 

«Коли вже заміж?», «Дивись, засидишся — і сама залишишся», «Годинник цокає, пора задуматись про дітей!» «Коли вже заміж?» З усіх цих нібито ненав’язливих реплік батьків, знайомих, колег чи навіть сусідів хочеться лише посміятись. От тільки старше покоління не жартує.

Тривога травматичного досвіду війн, масової та найчастіше фатальної мобілізації чоловіків, а згодом років злиднів та криз, вважають соціологи та психологи, передається від покоління до покоління у вигляді потужного меседжу: знайти собі чоловіка — першорядне завдання. Оливи до вогню підливає і релігійність старших людей. І скільки б нових дверей не відкривалось перед жінками в університетах, владних коридорах, у війську та на кар’єрних сходах — усе це мало впливає на українців та українок, які «бачили життя і знають краще».

Не без маленьких звершень. Згідно з даними Інституту демографії та соціальних досліджень Національної академії наук, останніми роками середній вік вступу до шлюбу в Україні все ж повзе вгору — до позначки у 28 років для чоловіків і 25 для жінок. Хоча ще в 2012-му доводилося приймати закон, згідно з яким одружуватись можна, за деякими винятками, лише з 18-ти. Молодь із перемінним успіхом протистоїть застарілим переконанням, хоча кожен крок дається важкою ціною.

Було б хибно стверджувати, що родини й суспільство чинять тиск лише на жінок. Та, за словами чоловіків, які погодилися розповісти про свій досвід, такі повчання не надто впливають на їхні поведінку та самопочуття. «Не сприймаю такі слова серйозно», «Просто ставлюся до цього з гумором», «Хіба це аж така проблема?», «Сказав раз: не ваша справа — і більше мене не чіпали».

Жінки теж хотіли б так сказати. Але на заваді стає «місія», нав’язана суспільством із дитинства, і пов’язані з нею дитячі страхи, комплекси, а часом навіть батьківський ремінь. Хтось намагається вирішити питання кардинально, припиняючи спілкування з рідними, а хтось пасивно приймає точку зору батьків, перекладаючи згодом образу на чоловіка, першого-ліпшого нареченого. У результаті страждають усі.

Ця проблема притаманна не лише Україні. Кілька тижнів тому акторка й активістка, британка Емма Вотсон, відома за роллю Герміони в серії фільмів про Гаррі Поттера, зізналася, як почувається напередодні власного 30-ліття: «Боже, я відчуваю себе такою напруженою і тривожною. І я розумію: це тому, що раптово виникає цей проклятий потік підсвідомих повідомлень. Якщо ви не звели будинку, якщо у вас немає чоловіка, якщо у вас немає дитини і вам виповнюється 30 років, а ви не перебуваєте в якомусь безпечному, стабільному місці у своїй кар'єрі або все ще вивчаєте світ… Це просто неймовірне занепокоєння». Вона також розповіла, що почувається комфортно, не перебуваючи у стосунках, і назвала цей стан Self-Partnered.

Сімейний булінг — це серйозно: інколи прості, здавалось би, балачки можуть стати причиною психологічних або психічних травм, боротися з якими важко саме через відсутність ресурсу, в тому числі родинного.
Ми в жодному разі не закликаємо до відмови від стосунків, шлюбу чи народження дітей — зрештою, частина героїнь цього проєкту прийшла до тривалих і здорових стосунків, вийшли заміж і/чи народила дітей. Говоримо лише про те, що кожна людина має право сама обирати, як їй жити, коли й за кого виходити заміж і чи народжувати дитину, а якщо так, то коли.

Говоримо також про те, чому жінкам так важко вибратися з цього зачарованого кола невинних настанов, як цим становищем користуються чоловіки, які наслідки це має для здоров’я суспільства в цілому і чи можна втекти від стереотипів у велике місто або ще далі, за кордон? Шість українок, які в рамках спецпроєкту поділилися своїми історіями, допомагають намацати відповіді на ці питання.

«ДЛЯ СПІЛЬНОГО БЛАГА».

НАСИЛЛЯ

Моя мама — приклад того, якою в житті бути не треба. Вона закінчила медучилище, але розвиватися не намагалась — трошки попрацювала і стала домогосподаркою. Ми з сестрою не знаємо нічого з того, як почалась історія наших батьків. Скільки зустрічались, чому вирішили одружитись, де взагалі здибались — нічогісінько. Мама лише каже: «Так було треба», і все.

Моє «треба» настало в 20.

Той хлопець був на 4 роки за мене старшим, ми були чи не наймолодшими на нашому заводі. Влаштувавшись на роботу, він за місяць одружився. А ще за два — розлучився. За таких умов і подружились. Їздили кудись разом, веселились — спілкувались так, наче сто років одне одного знаємо.

Якось через стрес, пов’язаний із розлученням, він сильно напився. Просто на роботі. А в нас із цим суворо. Щоб непомітно вивести його із заводу, я викликала на підмогу його батька. А ще свою маму — вона знала деяких керівників і як нам усім пройти повз камери. Думаю, саме тоді й визрів план. Бо коли все вдалось і я долучилась до «команди» надворі, батько вже запрошував мене у гості — віддячити. «Звісно, ми прийдемо!» — усміхалась мама.

Авжеж, вона відразу пронюхала, що в сім’ї того хлопця є дві машини та квартири, а ще дача за Києвом. Коли ми до них приїхали, сватання почалося ледь не з порога.

«Хлопчик хороший, сім’я гарна — нам підходить, — заявила мені мама по приїзді додому. — Тож давай, Марто, піднапружся».

А я ж змалку була затюкана мамою. Все має бути тільки по-її, інакше перепаде всім. Тож почалося: спіднички коротші, каблуки вищі, декольте. Збори на роботу щоразу не минали без плачів. І байдуже, що надворі прохолодно, — хлопець же «хороший».

Мама писала за мене любовні листи, смс-ки. Сама могла зідзвонитися з ним по телефону щодо побачення.

— Але я не хочу, мамо! Хіба зараз якесь 17-те століття?

— За годину він по тебе приїде.

Дійшло до того, що вона почала розказувати мені, цнотливій, що і як слід поголити. «Скільки ще ти будеш тягнути? Нам треба онуків».

У якийсь момент я сказала, що більше всім цим займатись не буду. І тоді мама просто взяла старий батьківський ремінь і почала мене бити, по чому бачила. «Головне, щоб тебе любили, а не ти! Через 10 років подякуєш», — приказувала вона.

Відтоді насилля відбувалося щоразу, коли я казала мамі «ні». У теплу погоду я почала ходити в штанах і гольфі. Шия, руки, ноги — все було в синцях. Про спину я взагалі мовчу. При всьому цьому панувала тотальна байдужість з боку батька. Я просила, молила — врятуй! «Вирішуйте собі там, я тут ні до чого». Старша сестра теж мене зрадила.

Я намагалась опиратися постійно. Кілька разів ішла з дому. Та попри все, винила не маму, а хлопця — це через нього я так страждаю! Мене поб’ють, а я з ним після того щонайменше годину по телефону маю розмовляти — під контролем мами розповідати, як же круто пройшов мій день.

Ну а з його боку все було якнайщиріше. Щоранку на роботу приносив квіти, подаруночки. Турбота, увага. У нас могло би бути майбутнє. Ми мали спільні інтереси, теми, та достатньо було мамі втрутитись, як почалась наче зворотна реакція — він ставав мені просто огидним.

Уся ця історія тривала 3-4 місяці. Спочатку я боялася комусь розповідати про побої — і собі показатися психічно хворою, і маму свою такою виставляти. Але того разу, коли вона побила мене так, що синці були вже з кров’ю, я не витримала.

Зустрівшись із хлопцем, прямим текстом йому так і сказала:

— Мої батьки думають, що ми з тобою одружимось.

— Знаю. Та й мої теж не проти… — знітився він.

Спочатку він не повірив, що я не хочу одружуватись. «Але ж ти всі ці смс-ки постійно пишеш!» І тоді я почала роздягатись. Показувати, що ховається за всіма моїми темними гольфами.

Обидві сім’ї ще довго приходили до тями. Моя мама просто відмовлялась розуміти: майбутній зять раптом подзвонив і сказав: вибачайте — від мене сп’яну залетіла інша дівчина. А рідні, мовляв, такі побожні, тож із вашою Мартою «все». Потім із горя він і справді пішов у запій — я не знаю, що з ним зараз. Його ж мама після мого зізнання намагалась перерізати собі вени.

До мене самої усвідомлення пережитого прийшло не відразу. Через пів року, пройшовши крізь іще одну особисту травму, з’явилось відчайдушне бажання самогубства. Я мовчала, лише бродила як зомбі та міркувала, як би так зробити з собою щось «напевне».

Як не дивно, та до психолога мене силою завела мама. Довго стоячи на тому, що на сеансах має бути присутня і вона. Мама просто не розуміла, що в чомусь винна, — як так, усе ж було лише для «мого блага»?!

Людей такого віку, сказали мені на терапії, уже не перевиховати. Але можна навчитись давати ефективний опір. Відтоді як психолог поговорила з мамою, вона мене більше не била. Хоча ще тривалий час, коли я мила посуд, а вона підіймала руку, щоб узяти з полички наді мною тарілку, я автоматично пригиналась.

До стосунків років зо два мала відразу — боялася, що ситуація повториться. Та нині все добре — я збираюся заміж. Моя мама ще хотіла якось вплинути на це, влаштовуючи мені істерики з приводу того, що їй хочеться сукню обов’язково білу, а мені — пудрову. Та мій наречений знає мою історію і всіляко намагається оберігати мене від токсичного спілкування з мамою.

«НА ТЕБЕ НІХТО НЕ ГЛЯНЕ». 

ЗНЕЦІНЕННЯ

Я зростала в селі на Житомирщині у сім’ї вчителів. Родини моїх батьків споконвіку працювали на землі, тримали господарство. Обидві дуже релігійні. Відповідно намагалися виховувати й мене: з раннього дитинства — біля землі, щонеділі, як би не почувалася, — до церкви.

Мені не подобалася праця на землі, вона не давалась мені легко. Зате легко давалось навчання — я любила читати і миттєво все схоплювала. Так само я не любила релігійних догм, постійно ставлячи батькам незручні запитання. Це їх сердило.

Ось лише деякі з суджень, які я чула про себе від батьків і старших родичів змалку і аж до 17-ти, коли вступила до університету: «Ти некрасива», «Ти товста», «Ти сутула», «На тебе ніхто ніколи не гляне». Свого часу мама була першою красунею на селі й не мала відбою від хлопців, мені ж «пощастило» менше, й мама разом із бабусями постійно мене через це пиляла.

«Ти лінива», «Ти нічого не вмієш», «Хто тебе таку заміж візьме, Іра?». Я чесно намагалася допомагати батькам по господарству, але імітувати любов до цього процесу мені вдавалося погано. А коли пробувала навчитися щось готувати, мама проганяла мене з кухні, бо все було не так. Ну а згодом нарікала, що я в такому-то віці готувати не вмію, вона ж у свої 10 уже на всю сім’ю варила.

«Ти не стараєшся», «У попередньому класі ти вчилась краще». З десяти років я брала участь у різноманітних конкурсах та предметних олімпіадах — іноді їх було до 8-ми на сезон. Мама, вчителька української мови, після кожної олімпіади змушувала переказувати їй завдання, а коли знаходила помилки — принижувала, сварила. А потім насміхалася з моїх нервових зривів — я ще зі школи знаю, що це таке.

Загалом, будь-які спроби висловити свою думку, що не збігалася з батьківською, закінчувалися фразами на кшталт «не варнякай» і «поки живеш у моїй хаті та їси мій хліб, будеш говорити, коли я дозволю». Завжди, коли батькам не подобались мої дії чи бездіяльність, то я слухала таке: «Ти нас не поважаєш», «Егоїстка», «Ми виростили монстра!».

Вам може здатися, що я згущую фарби, — повірте, мені і самій хотілося б, щоб так було. Та коли я чула ті ж історії від подруг в університеті, виникало враження, наче всіх наших батьків за однією методичкою вчили. Я все розумію про важку сільську працю, голодні 90-ті й потребу розриватися між школою, господарством і вихованням дітей. Але досі не можу пробачити.

Через усе це я зростала з колосальним почуттям провини, великими проблемами із самооцінкою та переконанням, що я справді найгірша дочка у світі. Мені знадобилися, без перебільшень, наступні десять років, щоб зібрати собі нову ідентичність, де моя цінність уже не визначалася похвалою чи любов’ю батьків. Допомогли ті, про кого мої батьки говорили: «Це чужі люди, не довіряй їм, вони бажають тобі зла і зрадять».

Уперше я наважилася прямо поговорити з батьками на другому курсі. Після чергового батькового зауваження, що дівчаткам потрібен університет, тільки щоб знайти собі кращого хлопця, а я втрачаю свої шанси, бо мені вже цілих 19. Я образилась на репліку батька, побігла в іншу кімнату, мама пішла за мною. І там я просто вибухнула, кілька годин поспіль виказуючи їй усе, що тільки могла пригадати.

Вона майже відразу почала плакати. І згодом просила вибачення. Але батько — нізащо. Він узагалі ніколи й ні перед ким не просив вибачення, бо вважає це приниженням, а власні педагогічні помилки списав на «погану радянську педагогічну систему», в якій вони росли та вчилися.

Спершу я злилась, а потім до мене прийшло важливе усвідомлення: у свої 20 і трошки я зріліша й самодостатніша особистість, ніж вони у свої за 40. А тому зараз, наскільки можу, терпляче пояснюю їм різні речі про сучасний світ.

Та що б не сталося, патерни знецінення нікуди не ділись. «Ой, щось ти так поправилась», «Скільки заробляєш? Малувато... Ну нічого», «Йди писати диплом до завідувача кафедри, щоб точно в аспірантуру взяли!», «А, ось такий у тебе хлопець... Ну, колись буде кращий».

Звісно, все це позначалося і на стосунках. Мій перший тривалий роман почався ще у школі й тривав два з половиною роки. Хлопця не любила, але в голові стояло батьківське, що раз «приручила» (він же клявся мені в неземному коханні, засипав дорогими подарунками, не давав проходу), то мушу «нести відповідальність».

Тоді вся школа заздрила та гризла лікті: я, далеко не перша красуня, просто купаюся в немислимому щасті. Та якось він не зміг приїхати з Києва на вихідні, а я по телефону сказала, що виходила увечері з дівчатами на дискотеку. Без нього. Мій трепетний принц раптом перетворився на істоту, яка вила, кричала і хрипіла у слухавку, що ось зараз, от просто зараз кинеться з вікна багатоповерхівки, якщо я не заприсягнуся, що кохаю його і ніколи й нікуди без нього більше не ходитиму.

Звісно, я тоді заприсяглася. Саме знання того, що на мене хтось ображений, багато років змушувало мене принижуватись, валятись у ногах і робити все що завгодно, аби на мене тільки не сердились. Мій принц це «пронюхав» і більше ні в чому собі не відмовляв. Погрози вбити себе, а згодом і мене, повторювались.

Одне слово, то були найнездоровіші стосунки, які тільки можна собі уявити. І вибиратися з них було вкрай складно саме тому, що моя самооцінка була на нулі. Я вважала, що на краще не заслуговую і що в мій бік ніхто більше не подивиться.

У наступних стосунках я дозволяла стосовно себе подібне ставлення. Коханий критично висловлювався про мою зовнішність, весь час казав, що я недостатньо класна для нього, обговорював інших, «кращих», дівчат і навіть ходив з іншими на побачення. І знову ж таки я була впевнена, що заслуговую на це. Навіть коли ці стосунки припинилися, я ще довго була самотньою. Запевняючи себе в тому, що так буде завжди.

Та в якийсь момент мене «зірвало». Прийшло усвідомлення власної сексуальності, привабливості й розпочався період хаотичних зв’язків. Причому як із чоловіками, так і з жінками. Це тривало доти, доки я не зустріла свого майбутнього чоловіка.

І йому довелося докласти просто колосальних зусиль, щоб я довірилась йому, нарешті відчула себе коханою і не чекала підніжок, зради. Бо внутрішньо я ще й тоді не вірила, що мене справді може хтось щиро любити. Не за мою «красу», «хорошість», «умілість» чи «досягнення».
А просто тому, що я — це я.

«А ЇЇ ДАВНО ВЖЕ ПОРА ЗАІКРИТИ».

НЕПРОХАНІ ПОРАДИ 

Моя мама має негативний досвід сімейного життя. Попри це, вона час від часу каже мені: «Заміж тобі треба!» А я відповідаю: «Мамо, мені грошей треба, а не заміж». Ми сміємось і закриваємо тему.

Я була у громадянському шлюбі майже 10 років, були також зв’язки до та після.

Усе почалося з невеличкого роману, наприкінці якого я завагітніла. На маленькому терміні трапився викидень, і я поринула у депресію. Думаю, це був перший і єдиний раз у моєму житті, коли я справді хотіла дитину. (Якби я тоді народила, зараз їй було б уже 13). Після цієї історії з батьком дитини ми на рік розійшлись.

А потім знову зійшлися, і через два-три роки спільного життя вирішили, що таки хочемо народити. Але більше нам це не вдавалося, навіть штучне запліднення не допомогло: місяць я колола в себе гормони, а потім була операція і тижні лежання на дивані, щоб не зірвалось. Та нічого не вийшло.

Пробувати вдруге я відмовилась. Пам’ятаю, як сказала йому, що не курка-бройлер, аби обколюватись гормонами. Тоді ж зрозуміла, що вже не хочу дітей. Принаймні не настільки, щоб робити ЕКЗ.

Наші «друзі» всіх цих історій не знали — не їхня справа. Та в якийсь момент почали доймати нас розповідями про дітей і що нам, мовляв, їх теж терміново треба. Навіть годинник дитячий на стіну подарували — здається, ми його викинули.

Мама теж періодично заводилась: «Ви про дітей думаєте? Пора б уже й подумати!» Погано пам’ятаю, що я їй відповідала. А що, власне, на таке сказати? «Мамо, перестань негайно, це не твоє діло»? У нас із батьками так не говорять.

Коли мій громадянський чоловік залив на Facebook фото домашнього улюбленця, якась дама прокоментувала: «Та народіть уже дітей!». Дивно, як абсолютна чужа людина (дітей у якої, до речі, нема) може ось так «радити». Інші люди в коментарях теж почали їй «підтакувати», ні на хвильку не задумавшись, що в нас, може, є власна неприємна передісторія. І що такі слова можуть викликати у мене, приміром, неабияку тугу. А ще — біль. Так, наче в рані покопирсались.

Мене досі вражає безпардонність людей у цих питаннях. Пригадую, як кілька років тому з одним своїм хлопцем прийшла в гості до його друга, який щойно став батьком. Дружина ще була в пологовому, а він нас покликав на радощах напитись. І ось наприкінці вечора він оголошує моєму бойфренду: «А її давно вже пора заікрити». Так, це він про мене. Про мене! Хоча я сиділа поряд і все прекрасно чула. Це було чи не найогидніше, що мені колись говорили.

Зараз я живу сама, у повній гармонії з собою, і щаслива. Набагато щасливіша, ніж коли-небудь до цього. І, тим не менш, коли якось я сказала знайомій, що не відчуваю потреби «заводити» сім’ю, вона мені заявила: «Може, це через те, що ти надто багато часу проводиш на роботі? А що буде, коли її не стане?».

От не розумію, кажеш людям: «Я щаслива і мені добре так, як є», а вони тобі натякають, що ти лише порожнечу заповнюєш. В уявленні цих людей щасливою сама собою ти бути просто не можеш. А якщо стовбичиш на роботі — то не тому, що любиш її, а тому, що заміж не вийшла.

«Я ХОЧУ КІНЧИТИ».

ПРАВО НА ТІЛО

«Я тебе хочу». За ті три з копійками років я жодного разу не чула цього від нього. Наш секс завжди починався з його «Я хочу кінчити». І якою сильною не була б особистість, з подібним ставленням рано чи пізно ти починаєш думати, що і справді на все це заслужила.

Взагалі, у мене полікістоз, проблематично завагітніти, тож до контрацепції я завжди ставилась так-сяк — зазвичай обирала метод перерваного статевого акту. Крім того, в мене ще й нерегулярний менструальний цикл, тож я не відразу зрозуміла, що зі мною. А в жіночій консультації повідомили з порога: позаматкова вагітність. І почали щось швидко говорити: ризики, складнощі, вартість операції.

А мені 22, телефон удома забула, налякана. Приїхала до нього по гроші. На восьмому тижні це вже пряма загроза життю — розрив труби, і до побачення. Різати живіт треба терміново. А він, наче пропускаючи усе це повз вуха, мені відповідає: «Хочу кінчити. Я вже три дні не кінчав».

Я махнула рукою і поїхала на операцію. Слава Богу, я вижила. Але мене не залишало питання — як усе це взагалі сталося?

Начитавшись достатньо про позаматкову вагітність, я запитала у нього прямо. І він зізнався: «А пам’ятаєш, як ти тоді була п’яна? А ось тоді?...» Справа в тому, що з ним я і справді почала випивати. Почувалася нещасною і заливалась. А він доливав, доливав. Так, що я аж вирубувалась. Небезпеки в тому не відчувала — ми жили разом, а отже, я вдома і поряд близька людина, яка про мене подбає. От тільки у всі ті моменти ця людина мене ґвалтувала, а я і не знала.

Гаразд, підозри були: інколи все починалося ще при свідомості. Та розуміння того, що це не норма, прийшло до мене аж тоді, коли ми розійшлись. А до того було ще довго.

У мене почався університет — тоді я щойно вступила на журналістику. Не для роботи — я все ж до самих кісток круп’є. Хотілось освіти як знання і способу мислення. Хоча він був категорично проти будь-якого мого саморозвитку. Вважав, що я викидаю свої гроші на вітер. «Краще купимо тобі шубу», — радив. І байдуже, що я проти хутра.

Загалом, він ніколи не виявляв підтримки, поваги. Натомість постійно принижував, гнобив, систематично занижував мою самооцінку навіть при батьках. Куди б ми не йшли, завжди показував невдоволення моєю зовнішністю. Ось збираємося до театру. Я вдягаю вечірню сукню, роблю зачіску, макіяж, а він так дивиться в мій бік, наче йому там щось смердить. Боронь Боже ще відчую себе красивою і піду до іншого.

У 2012-му ми поїхали відпочивати у Крим — ох, я там такого наслухалась. Ні, його парило не те, що я йому не готую чи не прибираю. Його бісило, що я його не боготворю. «Ти ж розумієш, що ти не фонтан. А у 35 узагалі будеш неліквід. Та ти вже зараз неліквід», — після цієї маячні по приїзді додому я від нього виселилася.

«Якщо не б’є — отже, нормальний, — переконувала мама. Коли в мене була позаматкова, вона плакала, що це «не просто вагітність», бо так би відразу заміж вийшла. — Ну от кому ти ще треба?»

Хоча мені було так добре без нього. Я займалася спортом, скинула зайву вагу, завела собі кількох коханців — відривалася, словом. А потім від впливом мами повірила, що все зміниться, — і знову перебралася до свого аб’юзера.

Але вони не міняються. Вони ніколи не міняються. Понад те, стає тільки гірше. Таким, як він, просто не треба нормальних стосунків. Бо нормальні — це коли повага, а про секс домовляються. А як домовлятися, коли у відповідь чуєш: «То який же ти мені партнер?» У нього до мене був суто спортивний інтерес. Я норовлива, сильна, вперта — ламати таких азартно.

Мене перемкнуло, коли я змінила місце роботи. Вийшла вперше на зміну, і все якось не так, усе з рук валиться, голова повна думок. Тоді я сказала собі: «Аня, стоп. Що в біса відбувається? Якийсь жирний чувак із волохатою спиною — нащо він тобі взагалі?» Зміну я тоді до кінця допрацювала, але відразу по тому здала футболку і пішла геть. І з тої роботи, і від нього.

Жити поїхала до самотньої тітки. Та весь вік жила без чоловіка і прекрасно мене розуміла. Це допомогло розірвати зачароване коло.

Він іще приїжджав, клявся, щось доводив, волав:

— Слухай, ти взагалі усвідомлюєш, що робив, що казав мені всі ці роки?

— Але ти була моєю жінкою!

«Ти здивуєшся, але це не дає тобі ніякого права», — на цій моїй відповіді шість років тому ми розійшлися назавжди.

Сьогодні я не можу і не хочу розмірковувати про те, були ті вчинки усвідомлені, цілеспрямовані чи він просто ось такий неадекватний. Я відпустила ситуацію. Нині в мене прекрасний чоловік, я нещодавно стала матір’ю і абсолютно щаслива. Ось лише досі не можу збагнути, звідки беруться люди, впевнені в тому, що можуть розпоряджатися чиїмось тілом і життям? Звідки пішло це «чоловік має бути задоволений»? Звідки в моєї мами переконання, що вийти заміж варто хоча б тому, «щоб було кого гризти»? Коли вже говорити про неадекватність — то це про наше суспільство в цілому.

«НУ ТО ЩО ТАМ? КОЛИ?».

ТИСК

Мене завжди дивувало, чому зовнішність нав’язують дівчатам як заслугу. Байдуже, як ти вчишся, — «ти ж така красива». І навіть коли вириваєшся з маленького села на Полтавщині та вступаєш у столицю, люди радіють по-своєму: «У Києві від женихів відбою не буде!».

У тому, що я маю вчитися та знайти свою спеціальність, мама переконувала мене з дитинства. Та разом із батьком вони однаково стоять на своєму: поки в мене немає сім’ї, моє життя не можна вважати повним, насиченим і цікавим.

До певного часу всі тішилися, що в мене є хлопець. Та пройшло років зо два, як батьки почали натякати, а часом і прямо запитувати: «То що, він збирається з тобою одружуватись?». Бабуся була категоричнішою: «Ти вези мені свого жениха сюди, і я його в лоб запитаю, скільки він тобі ще голову морочитиме».

Тобто, з одного боку, це наче жартома та з любов’ю, а з іншого боку, коли це відбувається щоразу, як приїжджаєш додому, — стає незатишно. Ну от що я маю відповісти на все це?

Так проходило 2, 3, 4 роки. Мені було 23, і я розуміла, що заміж не хочу. Втім, я була на 100% упевнена в своїх стосунках і прагнула їх продовжувати. Так само і мій хлопець. З його боку було б нераціонально одружуватись — він не був готовим брати на себе фінансову відповідальність. А я ще вчилася, підпрацьовувала. Та й ніколи не вважала, що хтось мусить когось утримувати. Хай там як, ми не були готові й морально.

У моєму житті шлюб нічого б не змінив. Хоча я вже й звикла до того, що на сімейних посиденьках мене щоразу тихенько виводили з-за столу та питали: «Ну то що там? Коли?». Дивно, але в нього такого не питали.

Загалом, була якась глобальна причина, через яку за шість років стосунків кожен із нас виріс, але в різні боки. Та переломний момент відбувся задовго до того, коли бабуся, його і моя мами різко змінили формулювання, поставивши мені запитання інакше: «Ну а чого він не хоче з тобою одружуватись?».

Його мама вважала, що я надто самостійна, багато працюю, ще й купую собі все сама. До того ж я за освітою соціальна працівниця і в мене постійно безліч всіляких волонтерств. Так прямо й казали — ти вся така кар’єристка, не приділяєш часу вашим стосункам.

Бо ж від жінки чекають, що вона буде лише народжувати, ніхто не хвалить її за професійні здобутки. Дівчаткам не кажуть — іди працюй, заробляй більше, зміни роботу. Зараз у мене нові, свідоміші стосунки, і я постійно змінюю роботу — заради інтересу, грошей, резюме. Батьки ж лише у відповідь: «Та коли ти вже заспокоїшся?».

Слухайте, але я не планую взагалі колись заспокоюватись. Якби на моєму місці був чоловік, всі навколо говорили б йому, який же він молодець і шукає себе. А ти, мовляв, сиди собі тихо, у спідничці й на підборах, і виглядай ось такого на роботі.

І боронь Боже сказати, що через роботу ти відкладаєш народження дітей, — скажуть, що божевільна. Але що, коли в мене просто зараз класний проєкт і триватиме він рік? Яка би причина в тебе не була, суспільство однозначно засудить — спалити на вогнищі. Інша справа, чоловік: відкладає — отже, свідомий, розсудливий.

А коли б його щось і спитали, він би відповів просто: «Не ваше діло». Мені ж не можна — вважатимуть нечемною, невихованою. Мама притримає не свою подругу, колегу чи куму, а мене тихенько візьме за руку, шепочучи: «Коли ти так бурхливо реагуєш, то всім стає ясно, що тебе це зачіпає». У той час як насправді мене зачіпає не те, що я незаміжня чи без дітей, а що кожен на вулиці вважає, буцімто має право поцікавитись у мене, чому так.

Мене тішить одне — про це починають говорити більше. І хоча розмови зосереджені переважно в Києві, а не у провінційних містечках, молоде покоління вже чутливіше, а заразом нетерпимо реагує на несправедливість навколо. Так, на питання «а чи маєш жениха?» моя 18-річна сестра різко видає: «Ні, я маю мрію — стати психологинею».

І все, більше нічого. Люди так і завмирають із відкритими ротами.

ПРОБЛЕМА НА ПРОБЛЕМІ. ЯК БУТИ?

«У нашій історії образом жінки часто маніпулювали», — говорить Олег Марущенко, соціолог та гендерний експерт, маючи на увазі, що уявлення про роль жінки змінювались тоді, коли це було вигідно державі.

Якщо у 1920-х радянські жінки з’являлись на агітаційних плакатах переважно в оточенні дітей, то у 30-х — уже з молотами й біля керма. Саме тоді в Радянському Союзі виник дефіцит робочих рук і визріла ідея, що жінка також має «стати до станка». «Цей феномен втілився у так званому гендерному контракті «працююча мати», коли жінка вже мала не лише народити, виховати й бути відповідальною за сім’ю, а і повноцінно працювати, — пояснює Марущенко. — Йдеться не про кар’єру, а про сумлінну працю на благо країни. І цей контракт досі чинний і особливо поширений серед поколінь, чиє становлення припало на радянські часи».

За іншим гендерним контрактом, який соціолог умовно називає «домогосподарка», жінка не працює, а всю свою увагу спрямовує на виховання дітей та плекання «домашнього вогнища». Так два образи — «працююча мати» та «домогосподарка» — постійно конкурують в українському суспільстві. «Ідеальним суспільним контрактом був би повністю вільний вибір траєкторії — мати сім’ю, будувати кар’єру чи знайти свій шлях, — пояснює Марущенко. — Та будь-які варіації, що виводять жінку з-під залежності від патріархату, культура намагається блокувати. Звідси й логіка: усі твої досягнення нічого не варті, якщо ти не реалізувалась у відведеній тобі сімейній ніші».

Переконання українців у тому, що завести сім’ю та дітей треба чимшвидше, можна пояснити ще й страхом за тривалість життя. У Європі люди живуть довше, старіють пізніше, а тому не поспішають. За тамтешніми уявленнями, вперше народжувати у 30 із хвостиком — це нормально, бо в цьому віці жінка вже напевне сформувалась і соціально, і фізично, щоби виносити дитину, і повернутися до звичного життя. Жінкам, які у свої 60-70 ідуть на пробіжки, на манікюр та ще раз виходять заміж, теж ніхто не дивується.

«Мені вже скоро вмирати, а так би хотілось побачити тебе у фаті» — такого там не почуєш, — розповідає Катя Віхрєва, вихователька з міжкультурної освіти, яка кілька років тому перебралася з Рівного до Франції. — Коли я їду додому і зустрічаю по менших селах наших жінок, то не можу надивуватись, наскільки занедбаний у них вигляд на їхній вік. Фатальність сприйняття жінками власної долі в нашій культурі досі актуальна».

Поживши за кордоном, свого часу Каті й самій не без труднощів довелося пояснювати батькам, чому до 30-ти їй не хотілося вступати у серйозні стосунки. Віхрєва жартома порівнює систему цінностей українців зі старим бабусиним рецептом. «Усі роками випікають за ним шоколадний торт, навіть не думаючи, яким іще він міг би бути. А тут приходить хтось, хто починає розповідати, що масло, приміром, для здоров’я шкідливе, тож давайте його чимось замінимо. Ох і крику буде: «Та що ж робиться, та ми роками!..»

Психологиня Катерина Гольцберг цілком розуміє такі емоції старших жінок — вони зі своїми вміннями та ідеалами почуваються покинутими. «Я б назвала це помстою поколінь. Мовляв, я мучилась, у 25 уже трьох народила і якось виживала-годувала — помучся тепер і ти, не так тобі вже й погано, — пояснює психологиня. — Це героїзація власного досвіду, прохання отримати медаль. Таке собі змагання, хто з нас більше страждав».

Між чоловіками, пояснює Гольцберг, теж є конкуренція, але іншої природи. Син відходить від батька, достатньо йому лише поселитися в іншу квартиру. Натомість жінка десь повинна черпати досвід, у неї є сумніви і страхи, пов’язані з народженням дітей, їй хочеться до когось звернутись по пораду. І тут часто виникають непорозуміння, оскільки мами в основному зосереджуються на передачі вмінь домогосподарки, нехтуючи механізацією ручної праці. «Вони кажуть доньці «ти нічого не вмієш», хоча зараз нічого особливо уміти й не треба. Пральна машинка пере, посудомийка миє, мікрохвильовка гріє, а мультиварка варить. У такому разі залякати — це єдиний шлях», — пояснює психологиня, маючи на увазі материнські балачки, що «нікому ти така не треба».

«З народженням дитини саме батьки визначають її «хорошість». А оскільки рівень інфантильності нашого суспільства досить високий, ми й надалі залежні від думки старших людей, — каже Гольцберг. — Розвінчати сприйняття себе, закладене батьками, досить важко. І краще це вдається тим, хто живе окремо і матеріально незалежний».

Такий взаємозв’язок очевидний не всім, відзначає соціологиня Олена Стрельник, згадуючи опитування групи «Рейтинг» 2015 року. Тоді з твердженням, що «чоловік мусить бути головою родини», погодилися 60% жінок. Та коли їх запитали, «чи має чоловік бути годувальником родини», позитивних відповідей було вже 81%. «Виходить певна непослідовність, — каже соціологиня, — деякі стереотипи відкидають, а деякі приймають».

Чим загрожує такий традиційний суспільний уклад, не дуже розуміють і самі чоловіки, яким теж змалку нав’язують ставлення до жінки і до самого себе. «Коли ти переважно «гаманець», то фактично не бачиш, як ростуть твої діти, не маєш часу на спілкування з близькими, та й не особливо дбаєш про себе», — зазначає Стрельник.

Сьогодні українські жінки живуть у середньому на 10 років довше за чоловіків, і це найбільший розрив у Європі. «В Україні це вважають чимось не надто мужнім — знати стан свого здоров’я, вчасно звертатися до лікаря та вживати ліки, — пояснює соціологиня. — Зрештою, стереотипи вшиті не тільки в голови, а і в ринок праці та сімейну політику держави».

Відпустку по догляду за дитиною, приміром, сьогодні в Україні можуть узяти й чоловіки, але цим правом користуються одиниці. «Уявіть лише, що чоловікові скаже на це його оточення. Та й сам роботодавець буде дуже здивований, — говорить Стрельник. — Окрім того, в нас такої відпустки не оплачують, на відміну від Швеції». Скандинави мають особливі закони на таку відпустку. Розділили її на кілька періодів і запровадили спеціальну квоту для тата тривалістю три місяці: якщо він нею не скористається, то цей період не оплачується, тобто згорає.

Експерти вважають, що проблему могли б вирішити медіа, які нині багато говорять на тему рівноправних стосунків. «Та іноді це подають так, наче тато в декреті — якийсь герой, бо залишився з дитиною і дбає про неї, — підкреслює соціологиня. — Натомість треба змінити тональність і доносити, що партнерський розподіл догляду за дітьми є нормою».

До журналістів в Олени Стрельник іще чимало зауважень. Її бентежить, що у пресі дедалі частіше з’являються матеріали про супержінок, які встигають геть усе, — робити кар’єру, виховувати дітей, бігати марафони й про все це писати у соцмережах. Натомість оминають питання, на які ресурси спирається ця жінка, наприклад, на допомогу найманих працівниць.. «Рівень доходу багатодітних, матерів із дітьми з інвалідністю, сільських жінок не передбачає таких можливостей, тож їм складно орієнтуватись на ці моделі. Крім того, ми б

Відправити