Спецномінації / Відкриття року: оцінюються матеріали журналістів з досвідом роботи до 2-х років.

«Досягнення наше – у людях» – Валерія Мартинюк

Оксана Петрик, Покоління Ї

В непростий для країни час, мабуть, кожен запитував себе: а що я можу зробити для людей? Чим я можу бути корисний сьогодні і яке моє покликання? Хтось знайшов його за кордоном. А Валерія Мартинюк, волонтерка з Чернівців, в останню мить вирішила залишитися в Україні. Саме цей вибір дав поштовх студентці УКУ заснувати соціальне підприємство для молоді з інвалідністю - «Кранчі з любов’ю». Історія дівчини з великим серцем або любов, яка лікує.

Валеріє, як зародилася ідея створити саме такий напрям діяльності?

В принципі, я вже давно працюю з людьми, у яких є певні особливості в інтелектуальному чи фізичному розвитку. Мала досвід творчих гуртків. А згодом створила центр денного перебування для молоді з інвалідністю, де такі люди могли грати в ігри чи займатися творчістю. Проте побачила, що це не надто дієво. Через рік-два я зрозуміла, що така діяльність не дасть їм потрібного розвитку. І коли вони залишать цей центр, то все одно не зможуть подбати про себе та належним чином соціалізуватися.

Так і виникла ідея створити щось більше. Однак «Кранчі з любов’ю» все одно появилися пізніше. Цій справі передувала інша зайнятість. Спершу ми робили крафтові свічки та мило. Але по-суті це сезонна робота. От в час різдвяних свят, наприклад. Мені ж важливо було віднайти таку діяльність, яка б дала молоді з інвалідністю відчуття постійної потрібності. Ну, і звісно, щоденний розвиток.

Беручи до уваги той факт, що усі наші збори з молоддю супроводжувалися прийманням їжі, то ідея довго не забарилася. Ми почали задумуватися, що ж таке готувати: щоб і корисне, і потрібне. Бо й сама соціалізація людей з особливими потребами має на меті навчити готування їжі, прибиранню, самообслуговуванню.Тому ми почали працювати саме в цьому напрямі. 

Першими були - деруни) Цікаво і смачно, але виникла потреба ділитися з кимось. За межами нашого товариства. Деруни не надто вдалий варіант для цього.

Проте був ще один момент, стосовно того, як харчуються люди з інвалідністю. І на наш подив, вони як і всі ми, люблять також їсти всяку гидоту. Тому рішення було зрозумілим. Здорова їжа! Тим паче ми мали шанс в процесі і їх навчити, як правильно харчуватися; пояснювали, чому не можна їсти цукор, і для чого споживати більше овочів та фруктів.

Саме так обрали приготування різних смаколиків, кранчів та граноли.

Хто допомагав втілювати задум соціального підприємства в життя? Чи є команда, з якою разом все це робили?

Дуже багато людей на початку долучалися до цієї справи. Але це була більше така інтелектуальна допомога. Згодом я виграла навчання з соціального  підприємництва за кордоном. Та не можу сказати, що я це зробила самостійно. Кожен зробив маленький внесок.

Насправді, труднощів було більше, ніж якихось легкощів
 

А коли я вже знала, як має виглядати наше підприємство й хто мені для цього потрібен, то написала у фейсбуці. Бо все-таки нам потрібен був кухар. Людина, яка уміла все!) Ним виявився мій знайомий. Так Женя нам пояснив, яку побутову техніку потрібно придбати, як робити замовлення продуктів, розробляти рецепти. Тому наш кухар-технолог і був всім)

Весь цей час ми працювали на базі центру. Але вже тепер ми орендуємо приміщення, готуємо його до роботи. Зареєстрували своє виробництво, яке називається «Інклюзивна кухня». Тому молодь з інвалідністю зможе бути залученою тут кожного дня.

Вашим «Кранчам з любов’ю» уже рік. Які труднощі виникали за цей час?

Насправді, труднощів було більше, ніж якихось легкощів) Великою небезпекою було обрати сферу харчування, працюючи з людьми з інвалідністю. Ну, це таких два пазли, які не так легко скласти до купи. 

Для приготування харчових продуктів потрібен певний сертифікат. Його отримати не так просто. Кожен такий сертифікат коштував від восьми тисяч гривень. Але всупереч цьому, на свій продукт ми стараємось класти адекватну ціну, таку, щоб люди могли собі дозволити придбати наш смаколик. Тому переважно працюємо в нуль. А то й в мінус. Нам пояснили, що це навіть добре в перший рік для соціального підприємства. Але морально - то важко. Бо ти мусиш покривати і оплату ФОП, оплачувати працю кухаря, здійснювати закупівлю сировини, реклама і ще величенький список.

До того ж маркети чи магазини не поспішають співпрацювати з таким виробництвом. Тому наш продукт можна замовити через інстаграм. Зараз намагаємось пробитися у Львів. Є деякі кав’ярні, які мають бажання співпрацювати.

Ваші працівники - це молоді люди з інвалідністю. В чому особливість таких працівників? І які вони в роботі?

Найцікавіше з ними працювати, саме коли ми беремося за дрібні речі. Коли фасуємо гранолу у пакуночки. Вони ж дуже ретельні у цьому. Бо весь вміст обов’язково перераховують. Щоб кожен покупець мав однакову кількість тих ягідок чи горішків у пакеті.

...коли ти бачиш той вогник в очах, ті щасливі обличчя, то розумієш, що у тебе неймовірна команда

А ще такі люди щиро радіють понеділкам і просто обожнюють свою роботу. Я справді не знаю людей, які б раділи початку тижня. А вони надзвичайно спраглі до того, аби приносити користь іншим та відчувати свою потрібність.

І коли ти бачиш той вогник в очах, ті щасливі обличчя, то розумієш, що у тебе неймовірна команда. З іншими людьми мені було би складно, я думаю.

Чому, на вашу думку, людей з інвалідністю роботодавці не поспішають брати на роботу?

Є, мабуть, такі стереотипи. А найчастіше інтелектуальна обмеженість багатьох роботодавців, бізнесменів, які не звертають увагу на зовнішні якості людини, перш за все. 

Але в нас є люди, які адекватні і готові працювати з людьми з інвалідністю. Проте такі процеси гальмує законодавство. Таким підприємцям як я, наприклад, держава не дає жодних пільг для розвитку справи. І дуже важко влаштувати цю молодь офіційно. Бо за кожного працівника з особливими потребами ти маєш платити податок такий, як і за звичайну людину. Хоча, як мені здається, тут мали б діяти якісь кращі умови.

Окрім того, до людини з інвалідністю потрібно наймати ще спеціального працівника, який би навчав чи супроводжував. Підприємець звісно обере людину, яка зможе працювати без допомоги. Це зрозуміло. Бо кожен хоче розвивати свою справу. А не займатися соціальним підприємництвом.

Яким чином можна розв'язати цю проблему в Україні? І наскільки люди з інвалідністю готові до соціалізації?

Це дві стіни, які я намагаюся ламати головою. Бо щодо готовності самих людей з інвалідністю, то тут не все так просто. Найчастіше у них є батьки, які дуже бояться залишитися без тої соціальної допомоги у вигляді пенсії, чи якоїсь допомоги за доглядом. Бо таке фінансування від держави забирають, якщо людину з інвалідністю вдається працевлаштувати. Батьки чи родичі розуміють, що у цьому немає чіткої стабільності. Тому вигідніше залишатися на державному забезпеченні.

Для підприємців, які мають бажання працевлаштувати людей з інвалідністю, це ризик. Як я вже говорила, це волонтерство. А не бізнес. Проте спостерігаю, що соціальне підприємництво зараз набирає обертів в Україні. Може зовсім скоро для нас це буде звичне явище.

І чи дивувалися ваші клієнти, коли дізнавалися, хто готує смаколики?

Дуже легко по людині побачити, як вона до цього ставиться. Іноді люди відхрещуються і навіть не дивляться у наш бік. Є, звісно, й такі, які із задоволенням купують наш продукт.

Досягнення наше у людях

За цей рік, чого навчилися, що удосконалили, і що змінили в роботі?

Коли ми лишень розпочали, ми були більш натхненні, аніж зараз. Буду чесною. Найголовніше наше досягнення за цей рік - ми не зачинилися, не припинили роботу. Бо зіткнувшись з усіма бюрократичними моментами, стає дедалі важче. Я гадала, що за рік у нас буде цілий ресторан. А тут просто радію, що ще можемо виготовляти смаколики. Звісно, ми удосконалювали рецепти, придумували новинки, брали майстер-класи від різних майстрів. 

Проте я зрозуміла одне. Досягнення наше у людях. Бо з такої купки різношерстих людей, наша молодь перетворилася у класну команду. Там усі знають свою цінність, потрібність. Усі навчилися готувати корисну їжу. А як вони турбуються, як хвилюються за кожного! Вони навіть допомагають одягатися один одному. Це однозначно найбільше наше досягнення і вдосконалення.

Якби ви повернулися рік назад, знаючи вже усі труднощі заздалегідь, ви б зробили це ще раз?

Дуже підступне питання) Але казатиму правду. Може й не робила б це взагалі. Але ж насправді я б не відмовилася. Бо це моє покликання. Дуже легко робити свій бізнес лишень для себе. А це інше. Так, можливо, я б змінила підхід до цього, якби мала шанс почати з початку. Але те, що це була б робота саме з людьми з особливими потребами - точно. Бо хто, як не я?

Як ви зрозуміли, що це саме ваше покликання?

Я йшла до цього дуже довго. Я народилася в сім’ї, де батьки обидвоє з інвалідністю. Тому я всі ці труднощі знала з особистого досвіду.

А 5 років тому мій батько раптово помер. У нього була інтелектуальна затримка і це сталося дуже неочікувано. У той час я якраз планувала виїжджати за кордон. Я чітко знала, що там робитиму, чим займатимусь. 

Ну, точно не планувала організовувати центр і займатися чимось таким.

Тому постала перед вибором: поїхати і залишити все це, або ж спробувати бути корисною. Бо ж знаю цю «кухню» зсередини. 

І вже, коли заснувала центр, усвідомила, що роблю все правильно. Це добре, коли у молодих людей з інвалідністю є батьки. Але коли ті помруть, то що ж робити цим незахищеним і не соціалізованим людям? Їх же віддадуть у спеціальні інтернати - і все.

Загалом багато моментів в житті складали єдину картину. І той набір випадковостей (народитися в батьків з інвалідністю, волонтерство, робота в інтернатах для дітей з особливими потребами) не випадкові. 

Так складається покликання. Ти або йдеш і робиш, те що тобі дано згори, або обираєш щось легше.

Чи потрібна підтримка людей для стабільного розвитку «Кранчів з любов’ю»? Чи наразі легко утримувати виробництво без додаткового фінансування?

Оскільки ми перейшли до такого вже правильного підприємництва, то нам треба його обладнати. Бо наразі наше приміщення стоїть собі таке гарне і чисте. І як тільки воно запрацює, хочемо вийти на плюсовий заробіток. Ми підрахували, що для закупки необхідної техніки нам треба 50 тисяч гривень. Це такий мінімум, щоб розпочати роботу у новому приміщенні.

Яке ваше головне гасло в роботі з такими особливими людьми? Що вам завжди надає сили рухатися?

Я ніколи не знаю, коли зупиниться моє життя, чи життя моїх близьких, друзів з особливими потребами. Тому проживати кожен день з користю - найперше, що я раджу волонтерам, які з нами працюють. Ми маємо робити усе, щоб ці особливі люди відчували любов цього світу. Важливо використовувати кожну хвилинку. Завжди!

Відправити

Недостатньо оцінок