Культура / Видавнича справа та література

Два світи "Так, але…": письменник Тарас Прохасько та художниця Олена Придувалова створили спільну книгу

Катерина Гладка, Українська правда

Він поспішно крокує головною прогулянковою вулицею Івано-Франківська, яку місцеві кличуть  стометрівкою, ловить краплі дощу і забігає в свою квартиру.

Вона – повільно виводить яскраві форми на полотні у київській майстерні.

Він фіксує людські історії, роздумує над категоріями часу, а вона зображує миті людського спілкування в кольорі.

Вони навіть не знайомі, але створили книгу "Так, але…".

Восени письменник Тарас Прохасько і художниця Олена Придувалова її презентують.

Збірка стала продовженням легендарної "Бо такЄ", створеної Прохаськом у 2010 році.

 

Світ Тараса

 

Світ Тараса Прохаська – це жовтувате освітлення, дерев’яні полиці з книгами, багато деталей, рослини, аромат старого паперу та море дрібниць. Кожна розповідає про себе історію.

На невеличкій кухні стоять декілька гільз розміром із вазу, на них начеканені візерунки. Такі витвори робив дід Тараса, коли потрапив в полон під час Першої світової. Прохасько їх зберіг.

Трохи далі, на старовинному креденсі – колекція цеглин із зазначенням виробників, поруч кухонне приладдя.

В його квартирі довгі коридори і багато кімнат, де легко загубитися. Час від часу так і буває: людина може піти і розчинитися. 

Усе це дуже нагадує Прохаськову літературу – від своїх перших проб пера до теперішнього моменту його меншою мірою цікавили режими і епохи, а скоріше люди в них, як конретна особистість чи родина дає собі раду в потоках часу. У його бібліотеці безліч книг. Наразі Тарас дочитує новий роман Віктора Пєлєвіна. Каже, що читає майже завжди, навіть якщо поруч не трапляється книг.

– Коли в мене не було, що читати, коли я їхав поїздами, то читав вокзальні правила проїзду, розклади руху поїздів, правила боротьби з пташиним, свинячим та іншими видами грипу, читав навіть про роботу котла. Який нагріває чай у вагонах, – сміється і згадує він.

За стільки років своєї творчості, чи можете ви сказати, що є суто ваші мотиви, які проходять крізь більшість текстів?

– У мене навіть книга називалась "Однієї і тої самої" (сміється).

Я переконаний,що в кожної людини є кілька тем, мотивів, образів її життя. Навіть коли людина зустрічається із новими реальностями, новими емоціями, попередні все-одно нікуди не зникають.

Тож цілковито перемінити коло своїх зацікавлень дуже тяжко. Є певна зацикленість, в інших авторів я теж це спостерігаю.

– Один із моїх мотивів – це родинна історія, вплив історії на те, що відбувається з людиною.

Також мені властива рослинна філософія – намагання вибудувати філософський погляд з аналогіями до інших форм життя. Моя біологічна освіта дарма не минула.

Мені цікаво, які закономірності об’єднують різні форми життя і свідомості, які аналогії між високорозвиненою людською психікою і якоюсь екологічною системою. 

Тараса звикли асоціювати із австрійською старовиною, естетикою міста, але спонтанно він пропонує пройтися Франківськом, який не є привабливим.

Ми ходимо дворами, "зворотньою стороною" міста, де крутяться вентилятори за супермаркетом, де хтось лишив старе приладдя, де старий басейн поріс бур’янами.

– Ця меланхолія, непоєднуване на перший погляд, сум і часткове руйнування дуже нагадує тон моєї нової книги-

розказує Тарас.

В цей момент розпочинається злива. Цікаво, що навіть цей елемент є частим фігурантом його текстів.

Розкажіть трохи про свій процес письма?

– Усі тексти в моїй новій книзі написані за календарним принципом, саме на певний день, коли текст мав вийти в медіа. Це створює невідворотність – ти знаєш, що це має бути.

Колись я міг зробити це за кілька днів до публікації, пізніше в останній вечір, а тепер буває і вночі.

В мене відчуття, що це потреба вносити якусь постійну нервозність в моє писання. Я тоді розумію, що далі відкладати вже не можна.

Але думаю, що такі речі природні. Приміром, жоден звір не буде готуватися наперед до полювання, він може лежати лежати, а коли справді захоче їсти, то піти і знайти собі їжі. Живим істотам таке притаманне.

Довгий час в мене не було жодних дедлайнів. А потім, коли почалися такі пропозиції, то я дуже намагався вкластися в них і водночас врахувати свої можливості.. Наразі із ускладненням мого сімейного і особистого життя, я думаю, що ще кілька дедлайнів завалю.

Хоча в моїй родині, особливо де є багато старших людей, був присутній інший тип тривожності – вони не дозволяли собі прийти пізніше, ніж за півгодини до відправлення поїзда. 

А я натомість звик до того, що можна встигнути в останній момент.

Моя тітка, коли я ще вчився у Львові говорила: "Дивись, аби не було так як з Цибульським". Це був актор, який загинув, застрибуючи в останній момент в потяг. Це теми її власної тривожності.

Вечори Тараса часто минають на балконі, де він курить і дивиться на своє місто чи за комп’ютером в одній із кімнат його квартири-царства.

 

Світ Олени

 

Зачудування містом, урбаністичні пейзажі, сцени міського життя...  Все це світ Олени Придувалової. Її можна назвати художницею із "київським геном". Вона навчалася в столичній Академії мистецтв та застала в її стінах найсильніших викладачів. 

З відстані часу розкажіть про своє навчання в Академії. Чи можете сказати, що справді там чомусь навчилися?

– Так, безумовно.

По-перше, це все ж таки 6 років життя. Ми вже приходили в більшості в Академію, маючи досвід, були підготовленими, створювали сильні малюнки. Я вступила не з першого разу. До вступу навчалася по студіях.

Перші навчальні роки нам здавалося, що все це ми вже знаємо, ще й курс в нас був дуже сильний. Багато хто потім став справжніми зірками в мистецтві. Для мене цінним було спілкування і те, що ми вчилися одне в одного.

По-друге, театральне відділення, де я вчилася, давало більше свободи – література, спілкування  з театром, курсові пов’язані з гарною літературою. Було цікаво і цей процес сформував мене як художницю.

Олена вміє спостерігати і вихоплювати деталі, лінії, мікровирази. Часто в її роботах немає строгості форм чи чіткості облич, її сюжети скоріше нагадують сновидіння, моменти, зафіксовані в свідомості, кадри з життя.

За її плечима десятки пленерів, виставок і майстер-класів, а роботи зберігаються в Київсько

му національному музеї російського мистецтва, Запорізькому обласному художньому музеї, Національному музеї мистецтва жінок (Вашингтон), Центрі сучасного мистецтва Дж. Сороса при НаУКМА, колекції Чиказького університету, а також в багатьох приватних колекціях України, США, Канади, Польщі, Угорщини, Греції, Шотландії, Німеччини, Великої Британії, Швеції, Росії, Хорватії та Японії.

Майстерня художниці розташована в історичному центрі Києва – світлий простір, із десятками полотен, фарбами, палітрами, скульптурками, фото і декількома афішами з її виставок. 

Тут часто бувають гості, а з вікна відкривається неймовірний вид на київські дахи.

Коли Олена вперше почула про ідею створити художні роботи до книги Тараса Прохаська, то і зраділа і злякалася водночас, навіть пропонувала пошукати когось кращого, проте кураторка проекту "Так, але…" з видавництва Meridian Czernowitz так просто здаватися не збиралася і все було погоджено.

– Тарас Прохасько є одним із моїх улюблених письменників, не тільки українських, а взагалі, – розповідає Олена. – Якби я вміла щось писати словами, то мені імпонує саме така література.

Два місяці мисткиня провела з цією книжкою в Америці, каже "переживала свої візії".

– Приїхавши, я знову сумнівалася, бо в нас із Тарасом дуже різне візуальне життя: я урбаністка, художниця міста, а він ширше – він місто і не місто, Західна Україна. Він більше людина світу--, – 

ділиться страхами художниця.

На першому етапі Придувалова взяла свої папки та зробила ревізію власного досвіду, замальовувала для себе щось, читаючи книгу...

А потім закрила і книгу, і папки.

– Те, що з’являлося у відчуттях, те я і робила... Мене чіпляли деталі. У Тараса часто присутній дощ і в моїй маленькій серії робіт є різні дощі. Це мене зачепило і лишилося в пам’яті.

Задачу полегшувало те, що ми одне покоління. І я Тараса дуже відчуваю. Для мене це внутрішня, інтимна співрозмова. Я впіймала в собі точку, що хоч наш досвід і різний, але в нас є спільне – важливо те, що лишається у пам’яті людини: спілкування, зустрічі, розставання.

Головне – це люди, яких ти впускаєш в своє життя.

Я думаю Тарас – філософ від Бога і це мені співзвучно. Він дуже внутрішньо відчуває і стоїть трохи "над". Все минає і категорія часу в його творчості мені імпонує також. Він вивчає людину і людяність. Цікаво, що ми досі з Тарасом не знайомі. Тож все попереду.

Олена назвала серію "Мої шляхи". Це 10 великих і ще до 20 маленьких робіт. Частина з них увійдуть в збірку, інші – будуть показані окремою виставкою на великій київській презентації.

 

***

 

"Так, але" – це в першу чергу мистецька взаємодія письменника і художниці. 

Олена Придувалова і Тарас Прохасько дивовижним чином співпали в своєму розумінні світу.

– Об’єднати однією важливою ідеєю двох творців із різних сфер мистецтва – головне в цій концепції

-- описує проект кураторка візуальної частини книги Тетяна Швед (Безкоровайна).

Шляхом до успіху може бути тільки точне попадання. Збіг поглядів на життя і творчість, глибоке філософське осмислення свого єства як митця і людини – це те головне у діалозі письменника і художниці, що ми бачимо наслідком цього неймовірного союзу.

Як перетинаються два світи, взаємодіє Київ та Івано-Франківськ, можна буде побачити у вересні на презентаціях в рамках Х Міжнародного поетичного фестивалю Meridian Czernowitz та на Книжковому форумі у Львові.

В жовтні проект "Так, але…" буде презентований в столиці в Хлібні на території Національного заповідника "Софія Київська".

Катерина Гладка, спеціально для УП.Життя

Відправити