Соціум / Якість життя: суспільство, соціальні ініціативи

Не відібрало мову

Ярослава Куцай, фрілансер

Більшість людей у світі – білінгви, а для мешканців деяких країн Африки та Індії знати п’ять мов – ще не межа. Там ключову роль відіграють обставини, які змушують вчити мови, і середовище, яке цьому сприяє. Для інших це чималі витрати часу, зусиль і коштів. Кому насправді воно дається легше, ніж іншим, і яка з того користь? Скільки мов може опанувати людина, а головне – навіщо?

Щонайменше дві

– How do you call a person who speaks two languages but starts losing vocabulary in both of them?

– Byelingual.

Цей жарт у першій половині ХХ століття був би зовсім не жартом, а серйозним застереженням. Тоді на Заході поширеною була думка, що розум дитини, яку вчать одразу двох мов, розвивається повільніше, бо вона нібито починає в них плутатися й мішає одну мову з іншою. Утім, наукові дослідження все ніяк не знайдуть цьому підтвердження, як і тому, буцім двомовність суттєво підвищує коефіцієнт інтелекту. Насправді її найістотніші переваги проявляються не одразу.

Професорка психології Університету Торонто Еллен Бялисток вивчала двомовність понад сорок років і дійшла висновку, що у дорослих, які у повсякденному спілкуванні перемикаються з однієї мови на іншу, пізніше розвивається деменція. Коли Бялисток разом із колегами проаналізувала дані групи людей похилого віку, які мали порушення когнітивних функцій, то помітила, що у білінгвів – незалежно від їхніх розумових здібностей, освіти та досвіду роботи – симптоми цього захворювання виникали в середньому на чотири роки пізніше, ніж у монолінгвів.

Приблизно така ж динаміка спостерігалася й у групі пацієнтів з хворобою Альцгаймера. Бялисток, однак, наголошує, що замало знати, як замовити страву у ресторані, скажімо, французькою, щоб voilà! – і ясність розуму тобі гарантована. Переваги отримує той, хто послуговується мовою регулярно. Тож коли змішані подружжя запитують у Бялисток, чи варто кожному з них розмовляти з дитиною своєю мовою, вона радить їм скористатися цією нагодою як довготерміновою інвестицією.

Нейробіологиня Ная Фер’ян-Фамірез стверджує, що всі немовлята – лінгвістичні генії й настільки ж схильні до засвоєння двох мов, як і однієї. Живучи у англомовному оточенні, сама вона говорить з дитиною словенською, а її чоловік – іспанською. Завдяки магнітоенцефалографії вона та її колеги з Вашингтонського університету виявили, що префронтальна кора мозку, яка відповідає за фокусування та гнучкість мислення, у одинадцятимісячних дітей, що призвичаїлися чути дві мови, дещо активніша, ніж у їхніх ровесників-монолінгвів.

Білінгви інколи піддаються імпульсу використати слова та граматику інших мов, які знають, якщо впевнені, що їхні співрозмовники їх зрозуміють. Передня поясна кора мозку, що бере участь в ухваленні рішень та управлінні емоціями, щоразу намагається цей імпульс придушити. Звідси можуть бути додаткові соціальні переваги, зокрема сильніша емпатія, зумовлена здатністю блокувати власні почуття та переконання, щоб зрозуміти іншу людину.

Лінгвісти Чиказького університету провели експеримент, до якого залучили дітей віком від 4 до 6 років, які бачили цілу низку іграшкових машин різного розміру, і дорослого, який сидів так, що міг бачив лише частину з них. Коли дорослий казав: «Я бачу маленький автомобіль» і просив дітей зрушити його, двомовні діти та ті, які виховувалися у двомовному середовищі, у 75 % випадків переміщували найменший автомобіль саме з тих, які бачив дорослий. Діти, які говорили тільки однією мовою, – лише в 50 %. Дослідники пояснили це тим, що індивід, який формується в атмосфері багатомовності, швидше усвідомлює, що люди можуть дивитися на речі по-різному, що існує перспектива, відмінна від їхньої власної.

Двомовність може стати в пригоді й тим, хто вирішить нею не обмежуватися. Нещодавній експеримент Фордгемського університету Нью-Йорка продемонстрував, що діти, які до шести років говорили англійською та мандаринською, швидше й ліпше засвоїли Brocanto2 – штучну мову, створену на основі романських. Водночас чимало видатних поліглотів не були білінгвами й свою першу іноземну мову вивчали самотужки. Й дехто – у досить зрілому віці.  

Слухати, сваритися, читати

Італійський куріальний кардинал, який увійшов в історію як чи не найвидатніший поліглот, ніколи не виїздив за межі батьківщини. Джузеппе Ґаспаро Медзофанті (1774–1849) ще у 23 роки став викладачем арабської в Болонському університеті, а під час війни між Габсбурзькою імперією та Францією слухав сповіді військових з країн Центральної та Східної Європи, котрі потрапили до шпиталю. Мусив відповідати по-їхньому. Здобуті знання поповнював і поглиблював на службі у Римі, який у XVIII столітті був одним із наймультикультурніших європейських мегаполісів.

Медзофанті справив враження на багатьох іменитих іноземців, вправно й вишукано підтримуючи з ними розмову під час церковних бенкетів. Поет лорд Байрон зауважував, що кардинал міг би стати універсальним перекладачем, якби жив за вавилонського стовпотворіння. За різними версіями, Медзофанті вивчив від 38 до 78 мов і силу-силенну діалектів. Звідки такі здібності? Очікуване пояснення від нього самого як члена Святого Престолу: на те була воля Божа.

Після смерті Еміля Кребса (1867–1930), який нібито знав 68 мов, дослідники взялися за його мозок і виявили, що клітинна структура зони Брока, яка відповідає за мовлення, у нього не така, як у пересічної людини.

Потяг до вивчення мов у нього був з дитинства: йому кортіло дізнатися, про що ж ішлося у газетах сусідніх країн. Залишені після Кребса записи свідчать, що він був знайомий зі 120 мовами, більшість з яких опанував протягом 24 років у Китаї, де він працював старшим перекладачем у посольстві Німеччини. Чимало кому цей німецький дипломат запам’ятався тим, що 40 мовами міг сказати «поцілуй мене в дупу».

Для вивчення кожної нової мови Кребс обирав окремий день тижня, штудіюючи її переважно вночі. У Пекіні його називали людиною-словником. Після повернення до Берліна він до останніх днів працював у мовній службі Міністерства закордонних справ Німеччини і, за словами її керівника, був там за тридцятьох.

Като Ломб (1909–2003) – одна з перших у світі синхронних перекладачок, яка тривалий час працювала у Міністерстві закордонних справ Угорщини, відкидала припущення про свою обдарованість. Натомість наголошувала, що найважливішими для вивчення мов є мотивація та готовність вийти із зони комфорту й поринути у навчання з головою, а ще – вміння себе підбадьорити: «Повір, що ти достатньо розумна людина, щоб опанувати таку дрібницю, як іноземна мова. … Кожна з них по-своєму складна, але найважча – рідна (Інститут іноземної служби США визначає угорську як одну з найскладніших мов європейських країн. – прим. авт.). Отак налаштуй себе – і з усім впораєшся».

Кар’єра Ломб розпочалася у доволі зрілому віці з вивчення російської, у чому їй допоміг Микола Гоголь і його «Мертві душі». Значною мірою її прогрес, як запевняла вона, був зумовлений буквоїдством. Саме занурення у книжки – дуже багато книжок (і дуже багато терпіння у пошуку значень незнайомих слів) – прислужилося їй найбільше. За чверть століття вона вивчила кілька десятків мов і знанням 16 з них заробляла собі на хліб.

Від моно до полі

Нині віднайти гіперполіглота, подібного на Медзофанті, нелегко. Приміром, ліванець Зіад Фазах, який у 1993 році потрапив до Книги рекордів Гіннеса як людина, що вивчила найбільше мов, під час випробування, яке йому влаштували в ефірі чилійської програми Viva el Lunes, не зміг відповісти на більшість запитань, що пролунали кількома з 58 мов, якими він, за його словами, володів. Фазах потім охарактеризував ту неприємну для нього подію як підставу й наголосив, що його перевіряли без попередження і що до подібних заходів йому потрібно готуватися.

А взагалі скількома мовами й наскільки вільно має володіти людина, щоб називатися поліглотом? Над цим замислився Майкл Ерард – журналіст і, як сам він себе охарактеризував, «монолінгв з деякими перевагами» (його рідна – англійська, але протягом життя він освоював італійську, іспанську та китайську). У своїй книжці «Прощаючись з Вавилоном: у пошуках найнеординарніших мовознавців» (Babel No More: The Search for the World’s Most Extraordinary Language Learners) він пише, що зазвичай навіть найбільш обдаровані поліглоти легко перемикаються не більш як між сімома мовами. Тому відповісти на запитання, скільки ж мов вони знають, їм не так вже й просто, бо якимись вони часто послуговуються, а якісь у них у пасиві.  

Американський лінгвіст-кореєзнавець Александер Аргуельєс, з яким зустрівся Ерард, вважає, що кожна освічена людина має знати щонайменше шість мов. Він же й на цьому не зупинився. Упродовж 456 днів до інтерв’ю Аргуельєс вів детальний облік своєї діяльності: взявся за вивчення 38 мов і присвятив цьому близько 40 % свого часу (4 454 годин), з яких найбільше – на вдосконалення англійської та арабської (по 456 годин); після 217 годин російської, 107 польської та 83 чеської навіть українську опановував – 10 годин. А все для чого? Понад усе, мовляв, прагне читати світову літературу в оригіналі. Аргуельєса на його батьківщині сприймають як чоловіка більш ніж неординарного. За даними YouGov, у США близько 3/4 населення не розуміє жодної іншої мови, крім англійської, і 28 % це геть не бентежить.

Тисячі світоглядів

Мова – чи не найвиразніший маркер ідентичності. Каталонська викладачка-дослідниця ідентичності Монсерат Ґібернау у книжці «Ідентичність націй» (The Identity of Nations) пише, що завдяки національній ідентичності «індивіди ідентифікують себе з сукупністю символів і звичаїв, культурою і мовою, що мають силу об’єднувати і наголошувати на чутті спільності».

Символи ці можуть бути пов’язані з традиціями харчування, вбрання, дозвілля, але лише на них важко сформувати сильні державотворчі цінності, вважає українська мовознавиця та професорка кафедри української мови Національного університету «Києво-Могилянська академія» Орися Демська.

«Складно собі уявити, що хтось захищатиме ціною свого життя піцу або футбол, чи вареники і шаровари, – каже науковиця. – Асоціювання себе винятково з об’єктами побуту обмежує людину до побуту». Мова, переконана вона, явно відіграє одну з найважливіших ролей у самовизначенні особистості, й те, які мови ми обираємо для вивчення й спілкування, – це певною мірою те, ким ми є.

Італійська письменниця-інкогніто, яка творить під псевдонімом Елена Ферранте, писала у своїй колонці для Guardian, що попри наявні стереотипи про італійців вона не любить спагеті і не розмовляє, активно розмахуючи руками: «Національні характеристики – це спрощення, які потребують оскарження, – переконана вона. – Моя італійськість починається й завершується тим фактом, що я говорю й пишу італійською мовою».

У чому особливість української? «Це передовсім cильна мова, тільки така могла вижити після понад 300 років боротьби на знищення», – наголошує пані Орися й зазначає, що у рейтингу Всесвітнього економічного форуму Power Language Index – 2016, що бере до уваги низку можливостей, які дає знання тої чи іншої мови, українська посіла 37 місце серед 124. Найближчі до неї у рейтингу слов’янські мови – чеська (33 місце) і сербська та хорватська (41 місце).

Мова може впливати на те, як ми сприймаємо речі. У нас є слова «блакитний» та «синій» на позначення різних відтінків того, що в англійців blue. Учені Массачусетського технологічного інституту та Стенфордського університету дослідили мозок людей, які використовують два слова, і побачили, що у них він активніше реагує на перехід між темним та світлим, оскільки йдеться про зміну категорій. Професорка психології Лєра Бородіцкі, яка працювала над дослідженням, є співавторкою теорії лінгвістичної відносності, згідно з якою наша мова впливає на те, як ми мислимо. В одному зі своїх публічних виступів вона наводить кілька цікавих кейсів.

Така, здавалося б, дрібниця, як рід слова може впливати на ознаки, які ми йому приписуємо. Якщо, скажімо, попросити німця підібрати прикметник до слова міст, який у його мові жіночого роду (Brücke), німець, найімовірніше, скаже, що той красивий або елегантний. Іспанець, у чиїй мові це слово чоловічого роду (Puente), більш схильний назвати його витривалим чи довгим. А от у фінській іменники, зазвичай, не мають роду взагалі. Вчені Мічиганського університету в 1982 році вирішили з’ясувати, як це позначається на гендерній ідентичності фінських дітлахів. Результати показали, що ті починали усвідомлювати свою стать майже на рік пізніше, ніж малеча, яка говорила гендерно забарвленим івритом.

А от у представників племені пормпураав, що в Австралії, немає понять «праворуч», «ліворуч», «вперед» чи «назад». Діалог подружжя у них міг би бути приблизно таким:

– Кохана, чому ти така бліда?  

– Бо на північному заході від тебе крокодил.

Коли пормпураав говорять про розташування предметів, то використовують сторони світу, а вітаються фразою «Куди йдеш?», у відповідь на яку потрібно вказати конкретний напрямок. Наприклад: «На південь. А ти?» Тому пормпураав, як зауважує Бородіцкі, дуже добре орієнтуються у просторі, навіть коли опиняються в незнайомому місці.

Мовне різноманіття – відображення того, наскільки гнучким є розум людини. Усього нараховують від 6 500 до 7 000 мов, але половина з них, за прогнозами ООН, можуть зникнути вже до кінця століття. Чи заговорить колись однією мовою наша цивілізація і чому жодна зі штучно створених мов так і не стала однією для всіх?

Фонетика, що спричинила розкол

Коли на початку 2010 Ніколя Саркозі назвав текст кліматичної угоди, підписаний країнами-членами ООН, «схожим на волапюк», журналістів це збило з пантелику. Мабуть, президент мав на увазі vol à Buc, припустили вони, тобто «політ у Бюк» – маленьке й маловідоме містечко біля Парижа, в якого навіть власного аеропорту немає.

Насправді тодішній лідер Франції говорив про інше. Ідіома давно вийшла з ужитку, адже востаннє на публіці її чули від Шарля де Голля у 1962 році. Тоді вона означала, що написане чи сказане – повний нонсенс. Але коли волапюк тільки-но з’явився, його сприйняли як досить притомну затію.

Німецький малограмотний селянин похилого віку написав листа своєму синові, який емігрував в Америку, з проханням надіслати своєму старому грошей. Поштова служба США повернула чоловіку листа, бо її працівники не могли розібрати адресу. Селянин поскаржився священику Йоганну Мартіну Шлеєру. Той загорівся ідеєю створити спільну мову, зрозумілу для всього людства. Так у 1879 з’явився волапюк (vol – «світ»  + pük – «мова»), в основі якої була система спрощених коренів інших європейських мов. До кінця 1880-х нею виходило 25 періодичних видань, виникло понад 200 товариств її прихильників. Американська перша леді Френсіс Клівленд навіть назвала свого пса Волапюк.

Але головним каменем спотикання для поширення нової мови стало питання вподобань. Багатьом, особливо у США, умлаути – знаки, що вказують на фонетичну зміну в артикуляції і тембрі голосних (дві крапки над літерою), – якими рясніла ця мова, видавалися надмірними. Як німець, для якого умлаути – річ цілком природна, Шлеєр був їхнім ревним поборником, наголошуючи на тому, що мова без них звучить монотонно, грубо та нудно. Він категорично відмовився реформувати волапюк. Його опоненти почали створювати свої версії мови. Жодна не стала популярною, і до початкового варіанту інтерес публіки поступово згас. Нині волапюк знають до 30 людей. І навряд чи хтось із них монолінгв.

«Доктор, що сподівається»

Дитинство майбутнього лікаря та творця есперанто Людовика Лазара Заменгофа, минуло в багатонаціональному Білостоці – на той час частині Російської імперії (нині це Польща). У десять років він написав трагедію «Вавилонська вежа» про те, що головна причина чвар між людьми – мовні бар’єри. Вдома разом із десятьма своїми братами й сестрами він говорив російською та ідишем. З ранніх літ знав польську та білоруську. Батько, який був вчителем іноземних мов, викладав юнакові німецьку, французьку та іврит. У школі він опанував інші класичні мови – латину, грецьку та арамейську. А потім самостійно вивчав італійську та англійську. І волапюк його теж не залишив байдужим.

У 1887 році Заменгоф опублікував свою книгу-маніфест «Міжнародна мова. Передмова і повний підручник» (рос. «Международный язык. Предисловие и полный учебник») під псевдонімом Doktoro Esperanto («доктор, що сподівається»). Нова мова вирізнялася простою та нормалізованою граматикою. Спочатку вона мала назву lingvo internacia. Але послідовники частіше називали її на честь автора, тому Esperanto закріпилося як офіційна назва.

І хоч саме есперанто у багатьох асоціюється з невдалою спробою створити мову міжнародного спілкування, з усіх собі подібних вона, схоже, найуспішніша. Ще у 1954 році їй висловила свою підтримку ЮНЕСКО, а у 1994 році ПЕН-клуб організував окрему відведену цій мові секцію. Осередки есперантистів можна знайти майже в усіх великих містах 121 країни. За даними Ethnologue: Languages of the World, близько двох мільйонів людей тою чи іншою мірою володіють есперанто і щонайменше тисяча є есперантистами з народження. До них належить і фінансист та меценат Джордж Сорос.

Кому потрібні сердечка і стрілочки

Мешкаючи у Чернівцях, коли ті були частиною Австро-Угорської імперії, інженер-хімік Чарльз Блісс відчував, що багатонаціональне місто вирізнялося ворожістю різних культур одне до одного. Блісс дійшов того ж висновку, що й Заменгоф, – їм бракувало спільної мови, щоб досягти порозуміння.

Під час німецької окупації він як єврей потрапив до концтабору Дахау, а пізніше – до Бухенвальду. Дружина-німкеня домоглася його звільнення. Їм обом довелося залишити країну. Подружжя возз’єдналося у гетто окупованого японцями Шанхая. Там Блісс зацікавився китайськими ієрогліфами і почав розробляти мову, яка складалася б із графічних символів на зразок сердечок і стрілочок – на позначення як конкретних, так і абстрактних понять, – легких для відтворення і зрозумілих для будь-кого. Він назвав її семантографія, згодом цю мову нарекли бліссимволікою.

Світ дізнався про неї у 1949 році. Вона теж не стала універсальною мовою, але їй знайшлося гідне застосування: у 1970-х її почали використовувати для комунікації з людьми, що мають порушення м’язового тонусу, моторної активності та мовлення. У 1984-му дванадцятирічна винахідниця Рейчел Циммерман створила спеціальну програму, яка дозволила неспроможним висловлюватися звичним чином пацієнтам спілкуватися зі своїм оточенням через чутливий екран.

Hello, World!

Історія з бліссимволікою – про те, що чиясь спроба примирити всіх не обов’язково марна й може принести користь найменш захищеним; з есперанто – про те, що успіх відносний (два мільйони фоловерів – хіба погано?); а з волапюк – про те, що смаки можуть мати вирішальне значення.

Поки що людству не вдалося створити спільну мову, яка б сподобалася всім. Англійська – лише умовно міжнародна і лише одна з шести мов ООН. За кількістю носіїв вона щонайменше вдвічі поступається мандаринській. Чи буде достатньо вивчати лише її? В міжнародній рекрутинговій компанії Hays стверджують, що для роботодавців найбільших корпорацій сьогодні важливіше, щоб їхні працівники вміли кодувати, а знання іноземної – другорядне.

Розвиток науки і технологій поступово стирає кордони між нами і, як запевняють футурологи, перетворює людство на єдине ціле. Можливо, ми так і не заговоримо однією мовою і точно не всі станемо поліглотами, але з портативними синхронними перекладачами, прототипи яких вже є на ринку, це перестане бути проблемою. Пам’ятаєте вавилонську рибку з «Путівника Галактикою»? Лиш уявіть: просто вставив цю «найдивнішу штуку у Всесвіті» собі у вухо – і розумієш геть усе з того, що тобі кажуть. Але враховуючи причини, з яких так і не запанувала жодна мова, хтозна, які це врешті матиме наслідки.

Відправити

Недостатньо оцінок