Перегляд матеріалу Таблиця оцінок
Спецномінації / Відкриття року: оцінюються матеріали журналістів із досвідом роботи до 2-х років.

Об'єднані асфальтом

Вадим Грін, фрілансер

«Так! Треба брати приклад зі США, Канади та Швейцарії — й нумо вперед до економічного достатку», — чуємо серед громадян. Так, цей меседж є зрозумілим для всіх, він резонує, бо всі хочуть жити в мирі та злагоді. Але це неможливо. Уже неможливо. І вже неважливо доводити, що США, Канада та Швейцарія мають геть інше історично-культурне тло й саме таке порівняння абсурдне, справа не в цьому. Часи об’єднання навколо ідей, лідерів та економічних благ минули. Наш час на об’єднання за цими принципами вичерпаний. Бо світ змінився й перейшов на інший рівень цінностей.

Давно відвоювали за землю між собою феодали, а разом із ними і зникла ідентифікація людей як підданих того чи іншого монарха. У минулому залишилася Велика Французька революція, що дала початок розуміння людиною власної належності до окремої нації. Суспільство пройшло наступний рівень випробувань у XX ст. — ідеологічний, що призвів до Другої світової війни, де між собою змагалися демократія, нацизм, фашизм, комунізм. Переможці з’ясовували, хто найкращий в «холодній війні», яка закінчилася тріумфом західної ліберальної демократії. З падінням «залізної завіси» глобалізація почала особливо стрімко набирати обертів, і вже сьогодні у межах однієї держави є люди, які є громадянами країни, працюють на її економічне благо, об’єднані низкою чинників, але заразом належать до різних цивілізацій: розмовляють різними мовами, мають різне культурно-релігійне коріння. Таке цивілізаційне зіткнення ми спостерігаємо просто зараз. А Україна — у його центрі.

Збитий біля Тегерана боїнг — епізод загострення протистояння Ірану та США, але водночас і елемент, що складає значно більший пазл — війни між західною та ісламською цивілізацією, що вже триває й дедалі набирає обертів.

Теорія «Зіткнення цивілізацій» була запропонована ще у 1992-му році Самюелем Філліпсом Гантінґтоном, видатним американським політологом. У 1996-му році він опублікував працю під назвою «Зіткнення цивілізацій», а у 2004-му так само, як і ми сьогодні, розмірковував над питанням «Хто ми?», і саме таку назву отримала його остання публікація.

Війна в Сирії та на сході України, конфлікт між Індією та Пакістаном, масові протести в Іраку, загострення ситуації в Туреччині, і це далеко не повний список усіх подій, які вказують на те, що часи об’єднання навколо економічних благ давно минули. Щоби вижити в сучасному світі, де між собою воюють уже не так держави, як цивілізації, нам дійсно конче необхідно знайти відповідь на це питання: «Хто ми?». Проте мислити потрібно не категоріями «айтішників, що хочуть втекти з країни», та «воїна, що захищає державу на сході», а категоріями, які відображені на мапі Гантінґтона.

 

 

Поділ світу на «перший», «другий» та «третій» втратив свою актуальність, і наразі ми все частіше об’єднуємо країни не за політичними чи економічними показниками, а за культурно-цивілізаційними факторами. Тепер задля виживання (я вже не кажу про якийсь розквіт) наше завдання стає ще важчим — це завдання цивілізаційної самоідентифікації. Вибору того цивілізаційного виміру, до якого ми належимо.

Я можу впевнено сказати, що лише одиниці розуміють першочерговість і важливість саме культурного об’єднання всередині країни. Але скеровані ці люди виключно патріотичними ідеями. І це не спрацює, бо патріотизм — це світле і сповнене любові почуття — уже втратило свою цінність через розмивання суті національної ідентичності. Українці яскравий тому приклад. Ми й католики і православні, українськомовні та російськомовні… А ще й навіть англійськомовні! І йдеться не про тих українців, які емігрували, а про тих, що народилися, живуть і дорослішають в Україні. Я маю на увазі зараз ті поодинокі сім’ї, які розуміють або відчувають глобальні інтеграційні процеси саме в межах окремих цивілізаційних вимірів, і тому виховують своїх дітей у білінгвальному середовищі. Але є й інші сім’ї, для яких Москва — культурний «центр» їхнього всесвіту, і тому вони, наприклад, швидко перемикаються з української на російську через комплекс меншовартості. Ми роз’єднані культурно, і в цьому наша біда, а асфальтована та освітлена вулиця не допоможуть нам в об’єднанні ані в межах власної країни, ані в ідентифікації себе як частини однієї зі світових цивілізацій. Але рано чи пізно цей вибір ми маємо зробити.

Культура — механізм, що здатний об’єднувати, але так само й роз’єднувати. Якщо німці були роз’єднані ідеологічно, культурно вони залишалися в єдиній площині, що зрештою і спрацювало на їхнє об’єднання через 44 роки. І жодна стіна не втримала б настільки потужного єднального процесу. З іншого боку, культурно роз’єднані країни — такі як Радянський Союз, Чехословаччина, Югославія — уже зникли зі світової мапи, а такі як Індія — на черзі. Непереливки й тим країнам, які розташовуються на межі зіткнення цивілізацій: Україна, Білорусь, Туреччина, країни близького Сходу. Україна вже є безпосередньо полем битви, лінією фронту не тільки між самою Україною та Росією, а й між Західною та Православно-слов’янською цивілізацією (за Гантінґтоном).

Гантінґтон писав, що всі значні конфлікти у XXI ст. будуть проходити по лінії зіткнення цивілізацій, і що культурна взаємодія всередині них буде запорукою їхнього виживання. Світ стає дедалі тіснішим, а глобалізація та економічний розвиток нівелюють ідентифікацію людей за місцем проживання. Більше не є актуальними питання: «звідки ти?» або ж «на чиєму ти боці?», тепер постає питання: «хто ти?». І якщо раніше в часи ідентифікації з феодалами, землями, країнами чи ідеологіями можна було змінювати позиції, перебігати із табору до табору й дійсно було не так важливо, як зветься вулиця, якою ти гуляєш сьогодні, бо завтра це може бути інша назва, то питання «хто ти?» апелює до фундаментальної, базової культурної ідентифікації людини.

Світовий порядок, що базується на цивілізаційних засадах, уже усталений, і цивілізації почали протистояння одна з одною. Країни та народи гуртуються в табори, об’єднані саме культурними засадами. У нашому з вами сьогоденні саме культурна ідентичність буде визначати можливість виживання тієї чи іншої нації. Україні не буде місця на мапі світу без чіткої ідентифікації її населення з тією чи іншою цивілізацією. «Асфальт» та «світло» — це дуже добре і важливо, але жодним чином не вплине на той розкол, що є наразі й лише позбавить нас можливості знайти справжню, важливу для нас відповідь на питання: «хто я?».

Де ж і як шукати? Відповідь криється в нас самих, у нашому колективному національному несвідомому, у нашій історичній пам’яті.

Ще за часів Київської Русі правляча еліта так само вставала перед питанням цивілізаційного вибору. І зробив цей вибір Володимир Великий. Прийняття та поширення християнства було кроком уперед до потенційного партнера — сусіда Візантії, заразом наймогутнішої держави тогочасного світу, товариство з якою робило перспективи протистояння навалі степових народів зі сходу оптимістичнішими. Християнство об’єднувало і власний народ всередині країни потужною (на той час) релігійною силою. Християнство так само зближувало і з країнами Західної Європи. На цій ниві Володимир почав зближення не тільки з Візантією, віровчення якої запровадив, а й із Заходом. Розколу на православну та католицьку тоді ще не сталося, тож християнська віра мала ефект єднання з усім європейським цивілізаційним простором.

Донька Володимира Добронега стала дружиною польського князя Казимира I. Його син Святослав одружився із польською княжною. Київський князь Ярослав Мудрий продовжив справу єднання з Європою через династичні шлюби. Одна з його доньок — Анна — стала королевою Франції через шлюб із Генріхом I, а інша донька, Агата (за однією з історичних версій), — дружиною Едуарда Етелінга, головного претендента на англійський трон. Дочка иншого київського князя Всеволода одружилася із германським імператором Генріхом IV. Із 36 відомих міжнародних шлюбів лише 3 припадає на Схід — на половецьких князівен.

Схід завжди ніс загрозу для Європи. І те, що Київська Русь є частиною саме Європи, правлячі еліти розуміли ще за тих давніх часів. Усі прагнення були спрямовані на об’єднання людей як всередині країни, так і з західною цивілізацією. Наш цивілізаційний вибір насправді уже був зроблений ще на самому початку XI ст., і зроблений він був мудро, з точним розрахунком тогочасної геополітичної ситуації.

Ще один крок в історію, проте не таку давню — початок XX ст. Роки першої незалежності та справжні спроби розбудови Української держави. Один із її засновників, Михайло Грушевський, вважав за одну з основних місій своєї діяльності доведення російським вченим хибності їхніх теорій щодо українського народу, який нібито прийшов із заходу та заселив землі великоросійського народу. Бо корінням українці йдуть до русичів, сама історія українців сягає саме Київської Русі, й народ цей має самобутню мову та культуру. Тут для нас, шукачів відповіді на питання «хто я?», цікаве навіть не те, що Грушевський хотів вкотре щось довести росіянам, а те, що самі ж тогочасні російські вчені вважали українців «західним» народом.

Іван Франко, у той же час, казав про створення Української держави саме через пробудження національної свідомості, розвиток української культури, збереження мови.

Видатний український політик та історик В’ячеслав Липинський у своїй праці «Листи до братів-хліборобів» так казав про українське майбутнє: «... тільки коли існує об'єднуюча спільна ідея української національної незалежності, можемо говорити про існування української нації».

Тогочасні українські політичні діячі та інтелігенція розуміли необхідність повернення до цивілізації, частиною якої бачили Україну, а засобом — здобуття незалежності та збереження самобутньої української культури.

А що ж сучасна інтелігенція? Насправді вона теж доволі консолідована у своєму виборі. Ось що пише Оксана Забужко, також апелюючи до історичної пам’яті:«Ми ж належали до транс’європейської спільноти, мали міське самоуправління, у нас було Магдебурзьке право — практично всі українські міста його мали, з Ніжином і Глуховом включно, і саме по цій лінії й проходить східний кордон західної цивілізації — вона кінчається там, де кінчалось Магдебурзьке право».

Цивілізаційний вибір України сьогодні — це незалежність і повернення до західної цивілізації, яка була обрана нами ще на початку другого тисячоліття. Збереження власної культури та незалежності від Сходу на цьому тлі стає нашим першочерговим завданням.

Росія намагається повернути колишню велич та могутність попередніх імперій-пращурів. Москва прагне стати культурним центром для всіх пострадянських країн, продовжуючи реалізацію власної національної ідеї: «Москва — третій Рим». Звісно, що вона не нехтує апелювати саме до розповсюдженості російської мови, її вживаності. Експансія, як войовнича, так і культурна, — це те, чим живе наш сусід, бо це запорука його існування. Тому для нас, українців, дуже важливо насамперед розмовляти українською. Обираючи російську, ми даємо Росії шанс на культурне знищення нас, на загарбання та проникнення у західний цивілізаційний простір. Вибір на користь сходу, російської мови та Москви є особливо хибним ще й тому, що існування Росії, яка вона є зараз, — питання часу. Так, прямо зараз не можна уявити собі якісь вагомі зрушення в цій країні, як не можна було уявити їх за Катерини II, Олександра I, Сталіні. Хіба хто міг уявити кінець Римської імперії за часів імператора Траяна? Або падіння Персидської за часів Дарія Великого, Візантійської за імператора Юстиніана, Австрійської за Марії Терезії чи Британської за правління королеви Вікторії? Жодна імперія, що насильно тримає представників різних цивілізацій всередині себе, не може існувати вічно. І що більше таке культурне різнобарв’я, то швидшою буде загибель імперії. Ці факти не знають винятків.  

Тож для нас важливим є не асфальт і не освітлення. Важливими сьогодні для українців є винятково незалежність, християнські цінності та наша культура. Дотримання цих постулатів приведе нас до повернення до лона нашого споконвічного цивілізаційного виміру, з якого останні чотири століття нас усіляко вибиває Схід.

Хто я? Я — вільний українець, який береже власну мову та культуру і є частиною європейської цивілізації. А хто ти? І ще важливіше питання: чому тобі може бути все одно на це? Все одно, якою мовою розмовляти та все одно, з ким єднатись? Чому якість асфальту видається важливішою настільки, що ти можеш бути зовсім не проти того, щоб чужа цивілізація, що прагне тебе знищити, остаточно поглинула, з’їла і не лишила по тобі рештків?

Відправити

4,2 Середня оцінка
Таблиця оцінок