Культура / Видавнича справа та література

Таки Степан Дропан, а не Іван Федорович: Остаточно ровіяно ще один міт української історії - нібито про "старшість" російської книги над українською

Микола Тимошик, фрілансер

Микола Тимошик,

доктор філологічних наук, професор, журналіст

 

ТАКИ СТЕПАН ДРОПАН , А НЕ ІВАН ФЕДОРОВИЧ:

Остаточно розвіяно ще один російський міт української історії - про нібито «старшість» російської книги над українською 

 

У свіжому числі числі нового науково-популярного журналу  «Український інформаційний простір» опубліковано, в перекладі зі старої латинської мови й без жодного скороченя, два досі незнані загалу архівні документи. У них ідеться про першу друкарню у Львові Степана Дропана від… 1460 року  - за 112 років до приходу туди з Москви Івана Федоровича.

Оприлюдення змісту таких документів виходить далеко за межі  інтересів певного кола дослідників і стає натепер  предметом пізнання  й осмислення українським загалом. Ідеться про підстави для свідомого українства й нової генерації його еліти щодо рішучого відходу від нав’язаних ззовні ідеологічних стереотипів і догм, за якими  все українське, наше з духовної і матеріальної культури завжди розвивалося лише в тісному взаємозв’язку з російським, до того ж, постійно вважалося другорядним, принагідним, позбавленим самостійних ознак.

Ось і напередоні Дня Української незалежності в програмні тексти нового Президента України,  які цілком очевидно готували недовчені його помічники, знову перекочовують радянські ідеологеми про першого українського друкаря Івана Федоровича та його «Апостол» .  

 

         Новий наступ противників української України 

Виділю три причини необхідності активізації на українознавчому полі небайдужої частини української інтелігенції.

Перша. В останні місяці в загальнодержавних та особиво в приватних засобах масової інформації (телебачення, радіо, преса) почастішали випадки необґрунтованих, зумовлених зміною команди на українському політичному кораблі, випадів прямих і прихованих опонентів українського в Україні. Корабель, який вийшов із таким скрпитом та запізненням, нарешті, на повноводдя й обрав правлений курс, стали знову розхитувати. Таке розхитування спрямоване передусім на перегляд тих фундаментальних засад українського державотворення (історія, мова, культура),які в непростих українських реаліях вже були відстояні, обґрунтовані й захищені, довкола яких уже відбулися гострі й тривалі в часі дискусії і фахівців, і соціально активних українців.  

Друга. Початок третього тисячоліття приніс Україні чергову смугу поважних і знакових для пізнання національної історії ювілеїв, що мають безпосереднє відношення до ствердження означених вище фундаментальних засад гуманітарної політики держави. Йдеться про 450-річчя Пересопницького Євангелія, 360-річчя розгрому українськими козаками під Конотопом армії російських загарбників, 250-річчя подразника Російського імперії Івана Котляревського, 200-річчя «будителя українства» на Галичині Маркіяна Шашкевича. Ці дати могли стати, але, на жаль, не стали важливим чинником потужної промоції на державному рівні ідеї української України, початку запізнілої, але рішучої акції з дерусифікації національного інформаційного простору. Як і раніше, знаковість цих дат виявилися фактично непоміченою на рівні держави, а відзначалися зазвичай у середовищі громадськості. Відтак заяложені російсько-радянські ідеологеми продовжують толерувати у верхівці новоприбулих на Банкову та Грущевського державників. У їх лексиконі все частіше появляються вирази про непотрібність звертати уваги на так звані конфлікті особистості чи такі ж події, а більше – на спорт, науку. 

Третя. За умов перманентного пошуку, конкретизації й захисту в непростих суспільно-політичних реаліях національної ідеї молодої Української держави, ми так і не створили чесну й правдиву, базовану не на привнесених ззовні ідеологічних концепціях, а на основі ретельного вивчення і введення до наукового обігу заборонених раніше архівних матеріалів, історію національної культури. Тієї складової нашого відродження,  яку Ліна Костенко назвала «гуманітарною аурою нації». 

 

Захована в латинську абетку українська правда

На завершення хрущовської відлиги, яка припала на другу половину  60-х років ХХ ст., в інформаційному просторі СРСР сталася подія, яка справила тоді ефект своєрідної бомби. Призвідцем її став журнал «Архіви України». Незважаючи на свій вузькопрофільний статус - науково-інформаційного бюлетеня Архівного управління при Раді Міністрів УРСР, журнал цей мав незвично високий на нинішній час наклад: майже 21 тисячу примірників. Друге його число за 1968 рік відкривалося статтею Ореста Мацюка з такою назвою: „Чи було книгодрукування на Україні до Івана Федорова?” Стаття виявилася надто сміливою, як на той час, оскільки автор, автор на поставлене запитання давав однозначно ствердну відповідь.

Молодому на той час дослідникові, який готувався до захисту дисертації із, здавалося б, із суто технічної теми - історії паперу в Україні, пощастило першому віднайти в Центральному державному історичному архіві у Львові два документи, які однозначно вказували на існування в цьому місті друкарні... ще в 1460 році, тобто за 112 років до прибуття туди Івана Федорова (Федоровича) 1572 року. 

Обидва документи писані латинською мовою і датуються 23 липня 1791 та 20 жовтня 1792 року.

Перший документ – «Заява монастиря Фіскальній колегії у Львові з проханням вжити заходи в справі повернення йому рухомого і нерухомого майна і в тому друкарні, приналежної монастирю від 1460 року на виконання провізорами братства всіх зобов’язань відносно монастиря»

У другому документі – «Пояснювальній записці провізорів Ставропігійського братства Львівському староству у зв’язку з претензіями василіан на друкарню (засновану ще 1460 році львівським українцем Степаном Дропаном)»– викладається, зрозуміло, інше бачення суті конфлікту й доводиться, що сама друкарня, заснована львівським міщанином українцем Степаном Дропаном до 1460 року, цілком на законних підставах є тепер власністю братства, а не монастиря.

Зіставивши й проаналізувавши ці й інші архівні документи, зокрема ті, що стосуються історії львівського міщанина Степана Дропана та його друкарні (а про це є ще кілька документів у львівських архівах), О. Мацюк небезпідставно вважає “існування друкарні у Львові починаючи з 1460 року безперечне”, а Степана Дропана – “зачинателем українського друкарства”.

Як могло статися, що такі два неспростовні документи, які з ніг на голову перевертали усталену доти російську (радянську) концепцію започаткування українського друкарства, не були вилучені з архівних тек московськими цензорами влітку 1939 року? Адже добре відомо, що в перші місяці приєднання західноукраїнських областей до складу радянської України всі крайові архіви та бібліотечні схови були безпощадно почищені присланими з Москви численними «фахівцями» в погонах офіцерів червоної  армії. 

Можна припустити що ці документи порятувала від знищення та обставина, що написані вони були латинською мовою і зберігалися від початку ХУІІІ століття в численних теках, що мали відношення до Протоігуменату монастирів чину Василія Великого. Отож, московські цензори свідомо оминули документи цієї цілком далекої від політики церковної інституції. Та й стара латина, яка домінувала на численних аркушах цього архіву, була не по зубах новоявленим переписувачам   української історії.        

 

Чому важливе відриття не стало сенсацією? 

Оприлюднене у фаховому виданні з архівної справи історичне відкриття Ореста Мацюка виявилося настільки неспростовним, що в інших умовах могло б стало приголомшливою сенсацією. Однак не стало. 

Чому?

Ідеологи комуністичного режиму порахували зміст цієї знахідки вкрай небезпечним. І невідкладно вжили рішучих заходів, аби необачно випущено із пляшки  націоналістичного  «диявола» знову туди загнати. 

У який спосіб?

Наклад журналу «Архіви України», де надрукована ця стаття, було вилучено з бібліотек усіх рівнів підпорядкування. Зазвичай система залишала по одному примірнику таких особливо «крамольних» видань і створювала для цьогопри найбільших книгозбірнях країни спецфонди, доступ до яких був дозволений лише окремим, перевіреним владою, офіційним рецензентам. 

Вилучалися такі примірники і в передплатників – за списками, які надавали  спеціальним уповноваженим поштові відділення на місцях. Історія побутування українського друкованого слова  і в дорадянські, і особливо в підрадянські часи  переповнена драматичними прикладами таких вилучень. 

Про один із них, пов'язаний якраз із так званим дропанівським виданням «Архівів України», розповів на сторінках «Літературної  України» 2012 року колишній студентент філологічного відділення Рівненського педінституту Борис Березовець з міста Березного Рівнененської області. 

Що ж до першовідкривача імені українського першодрукаря Степана Дропана, нині вже покійного Ореста Мацюка, то за цю публікацію, за спогадами його колишніх колег, він мало не поплатився науковою кар’єрою. 

Від  кінця 60-х років ХХ ст. на тему дофедоровського книгодрукування в Україні, як також і на витоки та основні етапи розвитку української рукописної книги, влада наклала суворе табу. Натомість усіляко заохочувалися й підтримувалися теми, пов’язані з діяльністю російського першодрукаря Івана Федоровича на українських теренах. За такі особливо «дисертабельні» за радянщини праці дослідники ставали академіками й орденоносцями. 

 

Неспростовні факти латиномовного літописця 

Два документи, про які уперше іде мова в цій публікації, написані наприкінці ХУІІІ ст. Однак своїм змістом вони переносять читача в культурно-просвітний і релігійний світ Львова на понад чотири століття раніше. 

Цементуючим стрижнем справи є друкарня львівського міщанина Степана Дропана, подарована ним монахам василіянського чину Свято-Онуфріївського монастиря  від 1460 року.  Саме ця друкарня, а точніше – прибутки від неї стали причиною неабиякого конфлікту міждвома юридичними сторонами:насельниками та піклувальниками монастиря – з одного боку і пайовиками монастиря, членами Львівського Ставропігійського братства – з іншого.

Справа ця затягнута в часі й дещо заплутана в суті своїй через непоступливість обох сторін та цілковито протилежне тлумаченню низки  фактів. Не дійшовши  упродовж тривалого часу згоди в питаннях приналежності друкарні та розподілу прибутків від неї, обидві сторони подалися за пошуком правди до вищих щаблів правосуддя краю - Цісарсько-Королівської Фіскальної Колєгії Львівської Округи. Розгляд її, із невідомих причин, затримався. Справа ця розглядалася не один рік. 

Звернемо увагу на факти, які не піддають сумнівів жодна зі сторін:

– друкарня, подарована монастиреві львівським міщанином Степаном Дропаном 1460 року; 

- акт цього дарування затвердив грамотою король Польський Казмир ІУ у 1469 році;

- стабільна прибутковість друкарні й річний відсоток від капіталу в сумі 7000 форинтів;

- зобов’язання братства після пожежі в монастирі й перенесення друкарні в інше місце виділяти щороку монастиреві доля потреб знедолених 200 форинтів;

-відома книга - писання Святого Івана Золотоустого в цій друкарні видавалася українським шрифтом двічі; від другого видання 1614року примірник зберігся.

Тепер виділимо факти, які кожна сторона інтерпретує по-своєму або заперечує:

- акт заснування монастиря в 1300 році (ченці вказують на латинський рукопис історика Зиморовича; ставропігійці піддають сумніву);

- акт дарування монастиря василіанам (ченці вказують на Костянтина Острозького, ставропігійці стверджують, що обитель Св. Онуфрія будували провізори, але пізніше могли подарувати його князеві з поваги до нього;

- сучасна приналежність друкарні Степана Дропана (ченці стоять на тому, що вона подарована монастиреві на віки-вічні; ставропігійці стверджують – що на тимчасово, лише щоб монастир підняти на ноги і що вони після неодноразових пожеж фактично відновлювали друкарське обладнання своїм коштом, отож, мають право тепер володіти нею).    

- грошові суми, які нібито-то кожна сторона заборгувала одна одній (цьому питанню в документах, до речі, присвячена більша частина вияснень).

 

Свідчення наших і чужинських дослідників до уваги не бралися

Тепер, відділивши із двох аналізованих архівних справ факти головні й другорядні, приходимо до висновку: факт існування української друкарні у Львові до 1460 року – незаперечний. 

Більше того, інформація про цю друкарню та його власника зустрічається в низці інших документів, які збереглися у львівських архівах і дійшли до нашого часу, а також у немалій низці праць дослідників історії українського друкарства,  що вийшли в світ у дорадянську пору. 

Виокремимо з-поміж них найголовніші: 

1. Рукописні матеріали , які умовно можна назвати  «Хроніка монастиря». Цю хроніку зібрав наприкінці ХІХ століття відомий  свого часу богослов та історик церкви, професор і ректор Львівського університету Модест Гриневецький. Будучи протоігуменом василіанських монастирів, він мав можливість відшукати документи, а також записати  розповіді ченців про історію та етапи розвою Свято-Онуфріївського монастиря. На одному з аркушів цієї «Хроніки» є запис і про друкарню С. Дропана. 

2. Інвентар книг Словістського монастиря. Цей документ фіксує наявні серед інших різноманітних книг у бібліотеці цього монастиряшість видань, надрукованих тогочасною українською мовою раніше, ніж побачив світ 1574 року „Апостол” Івана Федоровича – офіційно визнаної в радянські роки дати заснування українського друкарства.

3. Серед політично незаангажованих авторів фундаментальних праць  із цієї проблематики дорадянської пори варто виділити польського вченого Є. Бандтке та дослідника історії слов’янського кириличного книгодрукування,родом з Галичини Д. Зубрицький. У своїй "Історії друкарень у Королівстві Польському і ВеликомуКнязівстві Литовському і в краях закордонних, де польські справи творилися". Про витоки друкарства у Львові учений ствердив однозначно: "Іван Федоров  не заложив, а обновив тут друкарню руську р. 1573". 

Інший дослідник, родом з Галичини, Д. Зубрицький, у праці з історії друкарень у Західній Україні (вийшла у світ польською мовою) також наводить низку аргументів на корсит так званого дофедоровського книгудрування у Льові. 

На факти давнішого, ніж було прийнято на офіційному рівні, творення друкованих книг у цьому містізвертає увагу не заангажований  до української минувшини польський дослідник І. Ходинський. 

 

З якими ідеологічними стереотипами слід попрощатися?

У цьому контексті не можуть не напрошуватися запитання, які мимоволі стають нині засадничими. Стосуються вони не стільки науковців хронічно упосліджуваного владою українознавчого напрямку, які у нас ще не перевелися. Йдеться про тих, хто на владному олімпі відповідає на гуманітарну політику Українеської джердави. 

До таких владоможців наступні питання.  

1. Чи будуть, нарешті, подолані насаджувані ззовні і зсередини застарілі ідеологічні стереотипи та догми, що протягом багатьох років стверджували в умах мільйонів наших співвітчизників принизливий комплекс малоросійщини? 

2. Чи підемо ми, разом із переформатованим Інститутом національної памяті, вглиб, у пошуках й аналізі саме архівних джерел, куди нас закликали ті небайдужі попередники? Адже саме з політичних причин вони донедавна не мали можливості доступу до цих документів

3. Чи дочекаємося на офіційному рівні відмови від заяложеного інтерпретаторства тез наукових авторитетів радянської доби і чи відмовимося  іти далі за інерцією колись наперед стверджених згори, до того ж поза межами нашого дому, орієнтирів?

 

Хто стоїть за яловими  науковими «полемістами»?

Ставити такі запитання доводиться з певним присмаком гіркоти, бо й досі у нас продовжуються спроби збурювати не лише наукову, а й громадську думку надуманими полеміками, які вже відбулися, довкола яких уже були означені певні наукової акценти, учасники яких з обох сторін уже давно пішли далі в своїх наукових пошуках. Маю на увазі так звану полеміку на сторінках «Вісника Книжкової палати» у 2006-2007 роках, яку зініціював львів’янин кандидат технічних наук О. Мельников і яку підтримав ще один львів’янин письменник О. Сокуров запитанням, що було винесене в заголовок статті: «Чи булокнигодрукування в Україні до Івана Федорова?».

Важливо зазначити, що першим таке запитання, як головне в своїй сенсаційній публікації «Архівів України», поставив майже півстоліття тому Орест Мацюк. І якщо професійний історик, знаний і авторитетний серед фахівців учений Мацюк на поставлене запитання давав ствердну відповідь, то поліграфіст за фахом Мельников та геолог за освітою Сокуров – заперечну.

Принциповою відмінністю цих публікацій був рівень аргументації. Якщо публікація в «Архівах України» рясніла конкретними посиланнями на щойно віднайдені архівні матеріали – передусім судову справу довкола друкарнільвівського міщанина Степана Дропана, заснованої 1460 року, то в новочасних публікаціях згаданих двох авторів не було відкрито ніякого іншого нового документа, не введено до наукового обігу жодного іншого джерела, яким би заперечувалося справді сенсаційне відкриття Ореста Мацюка. Натомість домінував бездоказовий, викривальний стиль. 

Безапеляційність таких «викривачів українського патріотизму у книгознавчій науці», яким «Вісник книжкової палати» надав трибуну,  легко пізнається ось в цих витягах цитат: „справжні українці, вигодувані з битих горщиків  Трипільської культури”; „підкарпатські нащадки давніх укрів”, які „отримали жорстокий удар по самолюбству”; „підпора імпозантної, однак хиткої будівлі національної виключності”; „низові давно вже відділили національно свідомих українців, борців універсальної відмежованості древньої рами укрів, від своїх же (але із замутненою кров’ю) запроданців”; „хтось зловісно шепоче за моєю спиною”;  „заатлантичні добродії світового українства”.

Варто наголосити, що провокаційні за своїми намірами й бездоказові за рівнем аргументації публікації О. Мельникова і О. Сокурова у «Віснику Книжкової палати», в яких були здійснені спроби ще раз реанімувати затверджену свого часу в Москві ідеологічну схему української другосортності зокрема й у контексті виникнення друкарства, не залишилися непоміченими в науковому і журналістському середовищі. Зявилися передруки чи й першодруки праць таких авторів  як І. Огієнко, С. Сірополко, О. Лотоцький, Я. Запаско, Я. Ісаєвич, М. Низовий,  Н. Черниш, В. Стасенко, С. Гунько т ін.

Аргументовані дослідження перелічених вище авторів розвіюють ті стереотипи, які тривалий час не давали можливості у принципі вийти за межі політично заангажованих дискусій довкола зовсім не другорядного питання: перший чи не перший Іван Федорович для українського друкарства? 

 

Струшуємо з Івана Федоровича ідеологічну полову 

Насаджувана з Моски упродовж тривалогоччасу наша національна дроругосортність не давала можливості ставити в іншій, ширшій, площині й такі питання: 

1. Яким є справжнє місце російського першодрукаря Івана Федоровича в українському культурно-освітньому просторі?

2. Яким був вплив українського, зокрема львівського та острозького, оточення Івана Федоровича на становлення його самого як професіонала найвищої проби, як друкаря європейського рівня? 

Щоб отримати відповіді на ці запитання, нам слід насамперед розпрощатися із нав’язаними ззовні стереотипами, до яких звикли. Ось найголовніші з них:

- великий син російського народу Іван Федорович прибув на українські землі з просвітницькою місією від Московського князівства;

- львівський «Апостол» 1574 року є першою друкованою книгою на українській землі;

- піонер російського книгодрукування Іван Федорович заснував книгодрукування на землях України, Білорусі та Литви;

- поширенню друкарства на українських землях спонукали заходи активного збирача російських земель царя Івана Грозного щодо органічного включення усіх народів, що населяли Росію, до однієї держави і ствердження християнізаційної світи.

Твердження ці з погляду сьогоднішнього дня є однозначно застарілими. 

Отож, настала пора не лише ствердити вже з’ясовані витоки та етапи розвою українського друкарства у контексті друкарні Степана Дропана 1460 року, а й переосмислити те, що ми знали досі про Івана Федоровича. 

Іван Огієнко в своїй «Історії українського друкарства» присвятив цій постаті 60 із 490 сторінок. Нарікаючи на те, що про цю постать, хоч і писано багато, але здебільше неконкретно, автрмонографії слушно  зауважує:   «Хведоровичем звичайно цікавилися тільки на час ювілею. Минав ювілей, і велику постать друкаря знову забували до чергового свята… Може це свято (йшлося про 300-річчя від дня народження друкаря – М. Т.) принесе нам щось нове в дослідах над життям великого емігранта, що вибрав собі Україну за батьківщину і на віки спочив на українській землі. Ця велика честь нашій землі накладає на нас також  і відповідальний обов’язок - написати про Хведоровича так потрібну наукову монографію».

До цього варто додати, що не лише монографію, а й спеціальний,  науковий збірник, серію дипломних, магістерських досліджень випускників напрямку підготовки фахівців із журналістики, видавничої справи та редагування, яких щороку стає все більше. 

 

Про що мали б знати українці зі сторої-нової проблеми?

Сфокусуємо увагу на найголовніших і особливо актуальних натепер темах, переосмислення яких невиправдано затягнулося.

Про дофедоровське друкарство у Львові як предтечу появи тут Федоровичевого «Апостола» й «Букваря».

Історія із сенсаційною знахідккою Ореста Мацюка про друкарню львівського міщанина Степана Дропана 1460 року нагадує відому фразу, що народилася в українському суспільстві в 70-х роках минулого століття після інспірованого зверху повсюдного публічного засудження роману Олеся Гончара «Собор»: «Я твору не читав, але категорично його огуджую». 

Цікава деталь. Після опрацювання Орестом Мацюком у 1968 році згаданих вище двох архівних документів до них не торкалася рука жодного іншого дослідника – аж до 2010 року. Підтвердження цьому можна знайти на «Листі використання документа».

Що це за лист? 

Своєрідний супровідний аркуш, який, за давньою традицією російських цензурних управлінь, а пізніше радянських контролюючих органів, долучався до кожного архівного документа. Йогомусив заповнювати кожен дослідник , який виявляв бажання замовити й опрацювати такий документ. Розписуватися в цьому листі слід було за такими графами: дата використання; число використаних аркушів; для якої мети використовувався документ; характер використання - зроблено виписку чи копію). Отож, за такою своєрідною шпаргалкою можна було в будь-який час вичислити  коло наукових уподобань того чи того дослідника та простежити за подальшим їхнім утіленням. 

Показовий приклад. На листах використання документів львівського архіву в справі друкарні Степана Дропана першим стоїть підпис Ореста Мацюка. І дата – 1968 рік. Другим дослідником, який поставив за мету не лише зробити виписки з цих документів, а й скопіювати їх з метою повного перекладу українською мовою, є автор цих рядків. Дата замовлення  цього разу – 2010 рік, майже через півстоліття після відкриття цих документів Орестом Мацюком. 

Про справжні причини появи Івана Федоровича на українських землях. 

Не з просвітницькою метою, не за завданням «ревного збирача російських земель» царя Івана Грозного просвічувати малоросійськийнарод, а з вимушених обставин. Адже боярська Москва не сприйняла в себе оживленого Федоровичем винаходу Гутенберга. Спаливши його друкарню й помешкання, вона назавжди закрила друкареві шлях до повернення в російську столицю.

Про особливу результативність українського періоду (1572-1583) життя й діяльності Івана Федоровича. 11 українських років замість двох московських. Тут надрукована половина з відомих сьогодні нам назв його праць, наклад яких сягає 70 відсотків всієї його друкованої продукції, включаючи московський і литовсько-білоруський періоди.

Про однодумців, помічників і меценатів Федоровича. Львівський магістрат, львівські братства, міщанина Сенька Сідляра, художника Лаврентія Пилиповича, ігумена Онуфріївського монастиря Леонтія – всі вони охоче прийняли до свого товариства прийшлого друкаря, бо знали до цього силу й значення нового способу поширення серед людності друкованого слова, бо відчували вже сильну потребу в книгах.

Про роль князя К. Острозького в долі Івана Федорова. Варто зняти, нарешті, накладене радянськими дослідниками тавро на цього справжнього просвітника землі української як людину пихату й обмежену, який, цитую Є. Немировського, «сподівався запровадити в Острозі православну патріархію, бажаючи розповсюдити її вплив на українсько-білоруські землі і навіть Московську державу». 

Про національність і громадянство Івана Федоровича. Досі жодних документальних підтверджень його російського походження в науці не виявлено. Більше того, творці створеного нещодавно в Москві документального фільму про життя й діяльність Івана Федоровича, вперше показаного у Львові під час Міжнародної наукової конференції у Льовів, присвяченої 500-літтю  Івана Федоровича, чітко стверджують, що цей діяч народився в Польщі і має не російське коріння.   

* * * 

У цій публікації не слід шукати спроб українців «приватизувати» Федоровича (як це зробили росіяни), чипрагнення нав’язати суб’єктивні ідеологеми й бажання, цитую О. Сокурова,  «повалювати авторитет російського першодрукаря». Ідеться про такі принципові речі:

- обов’язок українців - самим писати, уточнювати і переглядати власну національну історію, широко залучаючи до цього колись забороннені ворогами незалежної Україниархівні документи;

- прово України і українців бути безпосередньо причетними до з’яви найголовніших набутків Івана Федоровича «українського», тобто основного, періоду його життя і творчої діяльності, а його самого, вважати не лише фундатором постійного українського друкарства, а й визначним діячем культурно-національного відродження України другої половини ХУІ століття. 

Поки що маємо, за словами харківського професора Миколи Низового, парадоксальну ситуацію: «Нащадки тих, хто, образно кажучи, виштовхав Івана Федорова за межі своєї країни, нині представляють себе єдиними й незаперечними спадкоємцями його творчої спадщини. А ті, серед кого і разом з ким він провів найпродуктивніші роки свого життя, створивши головні свої праці і ставши друкарем-просвітником європейського рівня, залишаються обкраденими та зневаженими». 

 

Замість висновків 

За існуючими в нашій країні порядками,  отримання дослідником на руки архівного документа зазвичай є ускладнене. А якщо ви захочете ще й  скопіювати той чи той документ, щоб оприлюднити, скажімо, в пресі,  – за це треба платити. Державі. 

Цим можу дати відповідь на гостре питання, яке не раз сам собі задавав: чому наші молоді дослідники – майбутні магістри та доктори наук – принципово не хочуть братися за теми з архівним компонентом, та й самі архіви обминають десятою дорогою?Простіше обрати проблематику, яку можна швидко скомпонувати з інтернету. Благо, що явний плагіат  в Україні виправдовується чи не найвищим рівнем контролю. Для цього слід мати гроші та впливових посадовців від науки. 

Що ж до конкретної архівної справи, якій присвячена ця моя публіцистична стаття, то справа не в тих грошах, які мусив заплатити архіву зі своєї кишені, а в перекладі її зі строї латини.Жодна інституція в Україні не взялася за це діло. А якщо й бралася, то виставляла таку суму, що й кількамісячної зарплати професора не вистачило б. І - жодного спонсора з числа маєтних можновлдадців чи політиків , хто лише офіційно отримує щомісяця сотні тисяч гривень, такий дослідник не знайде. 

Але бувають дива. І приємні винятки. За скрупульозну справу перекладу цих двох, воістину історичних для українців, документів, добровільно взявся мій ододумець із Житомира,професор-поліглот Михайло Лєцкін. Він – із когорти тих, кого запалив своїм високим житейським чином Іван Огієнко (митрополит Іларліра). І своє недавнє лауратство премії імені цього великого Українця мій колєга з честю підтвердив. Бо дав можливість пізнати сучасникам неспростовані факти латиномовного літописця. 

 

 

Текстівки до ілюстрацій:

 

01 Портрет Степана Дропана. З колекції Петра Ющенка «Великі українці», яка демонтрувалася в Українському домі напередоні Революції Гідності. 2013 року

02– Фрагмент із архівного документа – Заява Монатиря.

03- Фрагмент із архівного документа – Пояснювальна записка Ставропігійського браства

Відправити