Культура / Візуальне мистецтво

В опозиції до конформного життя. «Заборонене зображення» Бориса Михайлова

Роксана Рублевська, фрілансер

Харків'янина Бориса Михайлова цілком справедливо вважають найбільш відомим у світі українським фотографом. Його «картинки», як сам називає свої знімки автор, неодноразово удостоювалися престижних музейних майданчиків й міжнародних премій — зокрема премії Фонду Гасельблад, яка є еквівалентом Нобелівської в галузі фотографії. Його «Незакінчена дисертація» увійшла до десятки кращих фотокниг Європи та США. Однак, хоч як би дивно це звучало, член Німецької академії мистецтв, почесний запрошений лектор Гарвардського університету, в Україні Михайлов отримав право на велику ретроспективу лише вдруге.

Ініціатором масштабної виставки став PinchukArtCentre разом з кураторами Мартіном Кіфером з паризького Музею Лувр та Алісією Нок з Центру Помпіду в Парижі. Проект «Заборонене зображення», який можна побачити до 5 січня, складається з двох частин. Перша присвячена творчості титулованого класика Бориса Михайлова, друга, «Перетинаючи межу», — Харківській школі фотографії. Обидві експозиції знімають будь-яке табу із зображення, порушуючи теми тілесності, соціальної невлаштованості й нового гуманізму. Головна редакторка АРТ-КУРСИВУ Роксана Рублевська зустрілася з Михайловим, щоб дізнатися все про його громадянську та художню позицію. 

1

Мати можливість в одному виставковому просторі зібрати роботи, створені класиком такого рівня за довгі півстоліття, — ознака розвиненого суспільства. Суспільства, яке цінує своїх геніїв, визнаних в усьому світі. Хочеться думати, що Михайлов, котрий усе життя перебуває у принциповій опозиції до чинної влади, так само й досі не надто їй до вподоби. Як «вічний революціонер», як людина, що не боїться розтинати нариви для порятунку від соціальної гангрени. Щоправда, сам художник пояснює ситуацію інакше – задавненою в Україні відсутністю належної оцінки мистецтва фотографії. Консервативну публіку, що з неї складається широкий загал, дратує сама вже наближеність зображення до реального життя: у ній буцім немає власне художньої цінності. На мій погляд, каже Борис Андрійович, революція в мистецтві ніколи не прирівняється до соціальної революції. Твоє зауваження бачить і розуміє надто мала кількість людей. Тому між системою і художником завжди є проміжна ланка — ЗМІ. Ось засоби масової інформації і повинні творити революцію, а не обслуговувати ідеологію.

Слово «заборонене» у людей, що живуть в сучасній демократичній державі за доби цифрових технологій, викликає скепсис. Що потрібно показати такого, аби це заборонили? Сцени розтління малолітніх, знімки приватного життя політиків, порно з тваринами? Сьогодні публіка втратила здатність співпереживати і дивуватися, але Михайлов мені заперечує. «Назву виставки запропонували куратори, і ми з дружиною погодилися, оскільки значна частина життя пройшла під грифом тотальної заборони. Однак навіть зараз, у відносно вільному світі, існують дипломатичні ігри, про які не прийнято говорити». За словами Михайлова, заборона із смертельно-небезпечного сальто перетворилася на «не рекомендовану дію», головною небезпекою якої залишається образа почуттів оточуючих.

Якби в сімдесяті на Михайлова, котрий, на щастя, працював «у стіл», замовили розгромну рецензію, в ній би неодмінно діагностували у автора депресію, вуайєризм і антисоціальний розлад особистості, відправивши на примусове лікування терміном принаймні років п’ять. Ось тільки безжалісний спуск затвора фотоапарату фіксував не соціальні або сексуальні девіації художника, а переживання суспільства в момент його повільного розпаду. Певно, навіть глибоко особиста серія «Щоденник», яку можна вважати своєрідним змістом виставки, її синопсисом, тяжіє більше до публічного, аніж до особистого. Фрагменти приватного життя Михайлова завжди підпорядковані духу часу і корелюють з травмами соціального тіла. Проте для громадськості фотографа Бориса Михайлова тоді, в далекі сімдесяті, не існувало — був інженер, який має теплі відносини з інтелігенцією.

Але коли вже мова про приватне життя, то важливу роль у становленні і розвитку Михайлова як художника зіграла його дружина Віта. «На ній багато тримається. Ми розмовляємо про все, що нас хвилює. Вона вміє надавати моїм думкам форму». Саме завдяки цьому союзу, вважає класик, його творчість має продовження й живе донині. Взяти хоча б серію «Я — не я», частково зняту самою Вітою, яку сам Борис зараховує до найбільш значущих проектів у своїй творчій біографії. Вони працюють разом, в одному ключі, на одному подиху — і завдяки такій співпраці легендарний Михайлов дивиться на свої «картинки» з іншого боку.

2

Попри навмисний хаос на знімках Михайлова, хіба не кожен з них хочеться звинуватити в постановці. Цей захисний механізм психіки спрацьовує, коли підходиш до фотографій надто близько і даєш їм себе поглинути. Опинившись в цій незатишній реальності, покоління Y переконує себе в наявності лише декорацій і болісно чекає режисерської команди «Стоп! Знято!». Ось тільки у випадку з Михайловим — це рефлексивні репортажі. На питання, чи режисирує він кадр, автор ображається. «Я можу попросити людину згадати і зобразити себе в якийсь момент життя, але ніколи не зраджую свідоцтво його власного досвіду». 

Свою фотографію Борис Андрійович називає маніпулятивною, але не слід розуміти авторський термін буквально. Маніпуляція для Михайлова — це бажання художника залишатися творцем, вдаючись до законного права діяти на експериментальному полі. Наприклад, прийом накладення одних знімків на інші, що використано в уславленому вже проекті «Вчорашній бутерброд», визнано одним із ключових творчих методів ХХ століття. «Складаючи слайди, я отримував якусь узагальнюючу, метафоричну картину нашого життя. Олег Мальований, Олександр Супрун, Юрій Рупін, Євген Павлов —всі вони, як і я, працювали над переосмисленням засобів образності». Так ми не поспіхом переходимо до Харківської школі. Тлом для експериментів харківських художників слугувала атмосфера загальної невизначеності, цензури й злиднів. Саме ці, за тлумаченням Орвела, «кити» й регулювали розвиток такої андеґраундної фотографії, задаючи їй особливий екзистенціальний тон. Класифікувати явище як школу вдалося вже в дев’яностих, коли вона вже набула статусу феномена й являла собою пул фотографів «кореспондентів життя» з кілометрами «витраченої» плівки. Раніше ніхто не припускав, що це може бути важливо. Сьогодні серії харків'ян виглядають історичними й завершеними, немов величезний візуально-семантичний архів, що донині потребує ґрунтовного аналізу.

3.

Про еміграцію Борис Михайлов говорить неохоче, з особливою скромністю. «Показувати роботи не було можливості, а мені дуже хотілося продовжити їм життя». Фотограф завжди мислив за принципом «Батьківщина там, де тобі добре працюється». Тому саме покликання, що за ризиком нагадує професію військового кореспондента, було для нього визначальним. Михайлов не замислювався ані про вигідні умови, ані про соціальні виплати чи пільги, хоча б тому, що навіть досі не змінив українське громадянство і не продав квартиру в рідному Харкові. Виїхавши до Берліна, митець просто розсунув рамки світу. Світу, який для радянської людини закінчувався сонячною Аджарією або суворим Красноярським краєм.

—  Чи правда, що в МоМА ваша робота висить поруч з фотографією авторства імператора Миколи II?

—Так, він знімав для сімейного архіву на таку ж панорамну камеру, як я серію «Біля землі». Один мій знімок вийшов дуже правдивим – немов такий кадр з минулого, що виникло бажання його зістарити. Думаю, куратори МоМА також помітили цю атмосферну схожість, коли формували експозицію.

І якщо ми вже торкнулися теми глави держави, питаю, як художник ставиться до нинішнього президента Володимира Зеленського. Цікавий типаж, каже Михайлов і задумливо дивиться вбік. «Що стосується фотографії… – додає він. – Дуже рухливий». Відчуття цієї незвичайності, неформальності робить людей навколо дуже розкутими. «Процес політичних трансформацій вимагає постійної уваги. Тут нюанси потрібно відчувати шкірою, а я все-таки живу в Берліні, тому багато чого не знаю. Та мені здається, у людей з'явилася надія».

Я сподівалася, що Михайлов буде критикувати державну культурну політику, а точнішеїї відсутність. Та потрібно враховувати, що Борис Андрійович — фотограф соціальний, а не політичний, яким його звикли вважати. Він препарує людей, але й нескінченно співчуває їм. «Ми не можемо вимагати від держави грошей на розвиток мистецтва, коли залишаються незадоволеними найпростіші потреби суспільства». Дружина Михайлова, Віта, згадує про викладання Бориса в Гарварді в рамках програми Visual Department. Яким же було здивування викладача, коли Михайлов дізнався, що студенти проходять курси тільки для загального розвитку і зовсім не збираються пов'язувати своє життя з камерою. Іншими словами, це були юристи, фінансисти, менеджери. Люди, котрі в майбутньому, якщо розумітимуться на мистецтві, стануть його шанувальниками й колекціонерами. Тобто справа все ж у відсутності естетичного виховання і смаку, якому просто немає звідки з'явитися в українського глядача.

Багато українських авторів, виїхавши за кордон, не хочуть, щоб їх ідентифікували за національною ознакою. Коли вони емігрують, то докладають максимум зусиль, аби стати художником-представником іншої країни, інтегруватися у світовий культурний контекст навіть ціною втрати коренів. Що ж до Михайлова, то навіть мріючи стати інтернаціональним фотографом, він завжди залишався українським. Переважна більшість його серій створювалися в Україні для українців. З іншого боку – сам Михайлов, бувало, підкреслював, що риси національної ідентичності в епоху глобалізації стають майже непомітними. «Українське є щось невимовне – таке, що його можна вловити лише на мить».

4.

Коли в 2017 р. роботи Михайлова посіли український павільйон у Венеції, Україна повинна була кричати від захвату. У 2007 р. художник уже брав участь в груповому проекті «Поема про внутрішнє море», куратором якого був Пітер Дорошенко, тодішній директор PinchukArtCentre, та їхав туди вдруге зовсім не для поповнення свого CV. Проект «Парламент», який створювався виключно силами подружжя Михайлових і 4 приватних галерей, не «освоював» державні кошти і не мав на меті зганьбити український уряд.

—Представники арт-спільноти тоді сперечалися – чи може художник, котрий живе понад чверть віку на Заході, представляти Україну в Венеції, та ще й розмірковуючи на тему політики, яка – наш незглибний біль?

— Мене куди більше хвилювало питання, чи можна в такий складний для України час показувати щось неприємне? І як, показавши це, уникнути ще більшої дестабілізації суспільства?

Від Михайлова очікували скандалу, але отримали роздум про глобальні проблеми — порушення каналів зв'язку і бездіяльність парламенту. Наскрізною тематикою робіт була та криза, що її на даний момент з різних причин не здатний вирішити орган парламенту багатьох держав. Порушувалися й проблеми пост-правди— спотворення інформації зусиллями ЗМІ.

«Це було дослідження телебачення як методу образотворчості. Я граю з картинкою, змінюючи її якість і функцію». 

5.

Серія «Історія хвороби» принесла Михайлову запаморочливий успіх, але й викликала хвилю критики. Автора звинувачували в жорстокості і негуманному ставлення до харківських злидарів. Сам Михайлов таке твердження заперечує. «Я ставився до положення цих людей співчутливо, з повагою та розумінням». Ця серія подібна до «Крику» Мунка: це несамовите волання про проблему, масштаби якої жахали, згадує класик. «На той період у країні з'явився страх, суспільство почало “падати”. У Берліні, наприклад, така серія виявилася б неактуальною, там немає такого відсотку безхатченків». 

Дружина Михайлова Вікторія згадує, як у 1997 році протестантська церква в Берліні запросила Михайлова показати «Історію хвороби» в своїх стінах. В рамках виставки була організована зустріч художника з глядачами, з котрих чи не кожен висловлював обурення. Та все ж таки насамкінець дійшли простого висновку, що церква ж – паперть для всіх знедолених. В цьому і полягає справдешній гуманізм, який закликає не мовчати, аби почати щось змінювати. 

Здається, знімки Михайлова для українського глядача завжди недоречні. В СРСР – за такі вподобання могло дістатися. Після розвалу соцтабору нам хотілося сховатися від болю під уламками комфорту, а зараз, зовсім скоро, ми ризикуємо просто не повірити, що все зображене художником – щира правда.

Відправити

Недостатньо оцінок