Спецномінації / Відкриття року: оцінюються матеріали журналістів з досвідом роботи до 2-х років.

За перо взялися ветерани

Роман Іванюк, фрілансер

За перо взялися ветерани

Кожний масштабний збройний конфлікт залишає слід не лише в долях окремих людей і цілих народів, а й у мистецтві. Не виняток і неоголошена війна на Донбасі — згадайте, скільки за останні п’ять років з’явилося музичних, художніх, кінематографічних творів, що висвітлюють цю трагічну сторінку нашої історії. А найширше відображення ця тематика знайшла у літературі, зокрема щоденниках, оповіданнях, повістях та романах, автори яких — самі ветерани.

Зафіксувати побачене

Інколи серйозні потрясіння обертаються тим, що люди відкривають у собі досі не реалізовані таланти. А оскільки багатьом із нас властиво довіряти пережите паперу, то ветеранська література цілком зрозуміла й аж ніяк не феномен. Приміром, Еріх Марія Ремарк навряд чи написав би свої найвідоміші романи, якби не його нехай не надто тривалий, але справжній воєнний досвід. Те саме можна сказати про класиків світової літератури Ірвіна Шоу, Ромена Гарі, Генріха Белля, П’єра Буля та десятки інших письменників, драматургів і поетів, чий геній міг би й не розкритися, якби вони не брали участі у бойових діях.

В Україні на початку минулого століття теж виникла нечисленна, але обдарована плеяда військових письменників, котрі писали про події Першої світової. Найвідомішим став антивоєнний роман «Поза межами болю» галицького письменника Осипа Турянського. Можливо, нащадкам дістався б багатший спадок творів цього літературного напряму, адже достеменно не відомо, скільки авторів було репресовано та яку кількість рукописів знищено. Ця нестача активно компенсується впродовж останніх кількох років.

Наші співвітчизники активно стали писати на болючу тему російсько-української війни ще 2014 року. Більшість авторів — ветерани, волонтери і журналісти. Одне слово, ті, хто бачив смерть і руїну на власні очі. Літературознавиця Марина Рябченко, яка вивчала становлення нової української воєнної літератури, виокремлює праці прозаїків-ветеранів, узагальнюючи їх назвою «комбатантська проза». І нехай деякі тексти грішать помилками початківців, головне — вони достовірне історичне джерело, адже розповідають про події на Донбасі правдиво. Наголошуючи на важливості такої літератури, дослідниця підкреслює, що кожна ветеранська книжка — це і данина пам’яті полеглим, і засіб для формування нової ідентичності нації.

З початку збройного конфлікту на сході України написано майже 400 воєнних книжок. Ганна Скоріна — волонтерка, яка аналізує та обліковує воєнну літературу, стверджує, що надруковано 86 книжок, автори яких — учасники бойових дій. Набагато більше електронних книжок та онлайнщоденників війни, яких ще не видано.

Намет збирає друзів

Чи популярні книжки ветеранів серед пересічних українців? Не так, як цього хотіли б самі автори, але попит є. Переконатись у цьому можна було на ІХ Міжнародному фестивалі «Книжковий арсенал», де працював «Ветеранський намет» — стилізований стенд, де вперше централізовано презентували книжки про війну.

«Книжковий арсенал» — беззаперечно, один з найпопулярніших заходів року серед видавців, письменників і читачів. Це велика мистецька платформа для обміну літературними та художніми ідеями, осмислення та обговорення нагальних питань літературознавства і філософії. Щороку в ньому беруть участь десятки вітчизняних та іноземних письменників, перекладачів, популяризаторів літератури і науковців, а потік відвідувачів тут просто шалений — тисячі людей щодня. Тож біля «Ветеранського намету» завжди було велелюдно. Для цивільних він став своєрідною екзотикою, а для військових — місцем, де можна зустріти давніх друзів, поспілкуватися з авторами друкованих видань.

Ініціатори створення «Ветеранського намету» — самі військові письменники, серед яких були й ветерани, що свого часу воювали у складі підрозділів Національної гвардії України, адміністрація «Книжкового арсеналу».

Тут було зібрано майже всі видані на сьогодні книжки, з-поміж яких можна виокремити доробки колишніх і нинішніх військовослужбовців НГУ. Приміром, Геннадій Харченко, сержант окремого загону спеціального призначення НГУ «Азов», на фестивалі представив свою книжку «Щоденник артилериста». У ній описано бойові будні автора з моменту мобілізації й до боїв за донецький аеропорт 2015 року.

Історії боїв та життя в полоні бійців не менш відомого підрозділу описано у книжці «Батальйон «Донбас». Записки добровольця». Автор видання — солдат резерву 2-го батальйону оперативного призначення НГУ «Донбас» Ігор Родін, історик-любитель і публіцист. Це один з тих рідкісних випадків, коли військовий історик пише про події сучасної війни, в якій сам брав участь.

До речі, книжок, що розповідають про гвардійські добровольчі батальйони, написано вже чимало. Письменник Василь Шкляр у «Чорному  сонці» описав війну на сході України очима добровольця «Азову».

На жаль, через різні обставини не всі автори змогли потрапити на цьогорічний «Книжковий арсенал». Наприклад, військовослужбовець харківської бригади оперативного призначення НГУ старший лейтенант Олександр Лисак, що видав уже три збірки поезій. Дві з них — «Шрамована пам’ять» та «Синдром фантомного болю»  — написано в зоні АТО.

Письменникам у погонах не так просто підкорювати літературний Олімп, як іншим авторам, тому вони змушені шукати підтримки влади. На презентації «Ветеранського намету» очільниця Міністерства у справах ветеранів Ірина Фріз заявила, що участь колишніх військових у «Книжковому арсеналі» — це тільки перший такий проєкт, який матиме продовження у майбутньому.

І справді, у червні «Ветеранський намет» запрацював у Дніпрі в межах фестивалю Book Space-2019. Те, що учасники бойових дій отримали змогу представити свої видання на виставці такого рівня, означає, що їхня творчість і цікава, й актуальна. Адже для дієвої нейтралізації потоку неправдивої інформації, яку продукують російські спецслужби, потрібна ветеранська книжка, що відкриває українцям очі на реалії війни.

Цілюще письмо

Утім, не лише читачам не завадить якнайширше ознайомлюватись із такими книжками. Самим учасникам бойових дій корисно їх писати. Виявляється, у той час, коли боєць працює над текстом, він самостійно проходить курс психологічної терапії. Є таке поняття, як «експресивне письмо». Це терапевтична практика, коли пацієнта просять записати свої найглибші думки про події, які він тяжко переживав. Ідея полягає в тому, що, пишучи про власні емоції, людина може критично оцінити те, що відбулося, і тверезо осмислити ситуацію. Багатьом ветеранам це допомогло позбутися їдкого відчуття провини перед загиблими побратимами. Ретельно аналізуючи деталі того чи іншого бою, вони доходили розуміння, що в тих обставинах врятувати життя однополчан не могли.

Фахівці не завжди дотримувались одностайної думки щодо дієвості цього методу. Одні зазначали, що така терапія може посилити й  без того поганий стан пацієнта, інші ж стверджували протилежне. Крапки над «і» розставив американський психолог Кайл Бураса, який довів дієвість цієї методики. У його дослідженні йшлося про те, що вміння створювати історію структурованим способом означає не тільки знову переживати свої емоції, а й переосмислювати їх. Методика експресивного письма допомагає краще психологічно адаптуватися до своїх почуттів. Зрозумілі інструкції щодо того, як вибудувати послідовну розповідь, можуть стати допоміжним інструментом для тих, хто колись потрапив у стресову ситуацію. Цей метод дає змогу людям краще зрозуміти свій досвід і рухатися далі, а не зациклюватися і наново переживати ті самі негативні емоції.

Для реалізації такої терапії у 2017 році було створено проєкт «Голос війни: школа публіцистики для ветеранів АТО» — літературні курси, де бійців навчали мистецтва слова. Втілювати його в життя взялися громадська організація «Інтерньюз-Україна» та Міжнародна організація Internews за фінансової підтримки уряду Канади. У ролі студентів виступили понад 20 військових та волонтерів. Серед авторів був і солдат резерву добровольчого батальйону «Донбас» Сергій Міщенко, твори якого увійшли до збірника оповідань-спогадів про війну  «Голос війни: історії ветеранів», який складався з робіт учасників. В Україні цей проєкт не єдиний, адже в різні періоди діяли такі курси.

Тож літератури потребують усі: і читачі, і письменники-ветерани. Сподіваємося, що колись серед нас з’явиться  письменник, твори якого шануватиме  і вивчатиме література світового рівня. 

Відправити

Недостатньо оцінок