Соціум / Спорт

Життя паралімпійця

Юлія Бондар, "ТелеЕкспрес"

Життя паралімпійця

Чим можуть займатися люди з інвалідністю? В’язати, грати в комп’ютерні ігри та сидіти вдома? Інваспортсмен Микола Федоренко доводить інше. 

Він майстер спорту з легкої атлетики (штовхання ядра) і параканое та активний учасник чемпіонатів України, Європи і світу. Редакція «ТЕ» дізналася про його перші титули у спорті, емоції від чемпіонатів та самомотивацію. 

Перші спроби

- Після травми я деякий час сидів вдома та намагався реабілітуватися. Їздив по санаторіях. Хотів стати на ноги. Але з часом прийшло усвідомлення, що у житті не все буває так, як хочеться. Потрібно звикати до того, що маємо сьогодні. Я отримав запрошення від відділу інваспорту спробувати свої сили у штовханні ядра - це легкоатлетична дисципліна. Спочатку у моїй голові виникла картинка, де люди намагаються совати щось важке. Але чому б і не спробувати? Тоді мені найбільше сподобався факт, що я не буду сидіти вдома. Звичайно, важко. Місто не доступне для людей з інвалідністю: кожна ямка чи бордюр додають невпевненості у своїх рухах. Але мене сильно мотивувало бажання щось робити, тим паче, що у мене виходило. Тренер прищепив нам золоте правило у спорті: якщо займатися - тільки зі всією віддачею. Згодом я отримав звання майстра спорту. Був активним учасником 5 чемпіонатів України, а потім захотілося більшого. Спочатку порівняв свої результати зі світовими - другий результат у Європі та 6-й - у світі. Однак тоді я дійшов до цього висновку невчасно, адже почала проводитися перекваліфікація спортсменів, щоб знизити рівень несправедливої конкуренції. Часу на нових спортсменів у цьому виді спорту, у тому числі і на мене, поки не було. Чекав, але паралельно змінювалися мої погляди та бажання. Не може людина досягати вершин, якщо вона тренується 5 місяців із 12, а на чемпіонаті вперше бере до рук ядро. Ентузіазм для подальших тренувань та змагань закінчився.

Шлях до параканое

- На цьому етапі я отримую пропозицію спробувати себе у параканое. Специфіка моєї греблі - спеціальний човен з додатковим поплавком для балансу. У нашому місті є такі човни, але з огляду на стан безпеки та інфраструктури для людей з особливими потребами займатися не виходить. Члени ж збірної України приїздять на збори до Дніпра щомісяця на 3 тижні. Довелося їхати туди. Мене посадили у човен, на вулиці осінь, я був дико зжатий, але спробував. Моя основна мета на першому тренуванні була вийти з води сухим. Вийшов! Тренер заохотив працювати далі, і так з березня 2019 року я їжджу на тренування у Дніпро.

Перші чемпіонати (Україна та Європа)

- Через 2 місяці стартував чемпіонат України. Я не можу сказати, що було страшно, - хвилювався. Я така людина, що наперед усе прораховує, тому я вже знав, чого я вартий. На старті до того, як виходиш на воду, відчуваєш шалені переживання. Не можеш знайти собі місця. Але тільки-но сідаєш у човен - такі думки притупляються. Всередині тебе ще бурлять емоції, але в голові тільки концентрація на якість. Перші 2 старти - Україна та Європа - для мене були сумбурними та лякливими. Я тільки пам’ятаю старт та фініш, а між ними - неначе прірва. На всеукраїнському чемпіонаті посів 2 місце і засмутився, чому не перше. Якщо вже вийшов, то маєш усе зробити найкращим чином. Звичайно, нарікати на щось немає сенсу, адже це неймовірний результат за такий короткий термін роботи. Але я завжди прагну найкращого. Ще через 2,5 місяці - перший міжнародний чемпіонат у Європі. Там я вже був першим. Саме тоді і прийшло усвідомлення, що все виходить. Мій фізичний потенціал дав основу вважати, що все буде прогресувати і надалі. Зараз я підписав контракт із Федерацією параканое на вступ до збірної України. 

Життя члена збірної України

- Не змінюється. Я просто отримую фінансування на свою діяльність. Тепер спорт - це постійна робота. Я б із радістю ділився своїм досвідом з нашими місцевими хлопцями. Навіть варто розвивати такий рух не заради великих перемог, а для реабілітації, підвищення соціального рівня, наявності постійної комунікації. Це ще нікому не завадило. База та інфраструктура доступні, але є інші нюанси, до того ж я не можу бути тренером, адже сам потребую допомоги. Параканое вимагає надто багато уваги з боку тренерів, що сьогодні ми не можемо задовольнити. 

Спортивна мрія

- Отримати звання майстра спорту міжнародного класу та взяти участь у Паралімпійських іграх. На чемпіонаті світу ми вибороли 4 ліцензії, але я не можу бути учасником через важкість отриманої свого часу травми. Однак надія все ще жива, адже зараз функціонери думають про зміни адміністративних моментів. Мрія на те і мрія, що має бути або недосяжною зовсім, або такою, яку важко виконати. Поки я знову готуюся до чемпіонату світу, адже він проводиться не тільки для отримання ліцензії. Тут ще можна закріпити своє звання та статус. Кожен рівень змагань стимулює спортсмена рухатися далі. Адже якби ми готувалися цілий рік до одного чемпіонату, рано чи пізно перегоріли б. А так ми постійно в тонусі.

Самомотивація 

- Статус людини з інвалідністю на низькому рівні. Спорт - або будь-яке інше заняття - має витягувати людей з інвалідністю з дому, щоб вони не зациклювалися на своїй проблемі. Звичайно, сидіти вдома набагато комфортніше, особливо коли біля тебе всі бігають. Я так не хотів і не хочу. Постійно намагаюся чимось бути зайнятий. Я розумів, що не хочу бути тягарем для своїх рідних. Моє життя - це 4 колеса, але я при цьому корисний та незалежний. Для того, щоб до цього звикнути, потрібно змушувати себе щодня виходити з дому та боротися із незручним навколишнім світом. Усе залежить від людини. Хочеш себе реалізувати - працюй. Ми ще не звикли думати, що людина з інвалідністю може бути конкурентоспроможною та повноцінною. Нас або не люблять через «особливий» статус, або звеличують через те, що ми такі вольові. Але варто розуміти, що ми такі ж люди, як і всі інші.

Сподіваюся, що у найближчому майбутньому наша країна змінить цю історію на краще. 

Юлія БОНДАР

Відправити